"Чому саме мені випадає, – запитував я себе, – мучитися такими речами?"
Інший голос заперечував: "Коли дозволиш зло у найменшому, дозволиш його потім і у великому".
Я сказав тоді:
"Хай так, але чи зможу я втриматись од зла, коли все до того побуджу є? "
Інший голос сказав мені:
"Коли кожен почне виправдовуватися, що ж станеться із тим добром?"
Я, одначе, не здавався: чому маю думати за всіх? Адже маленький відступ од добра (та й чи відступ це?) не виходить за межі моїх думок? Вчинки зникають, як листя восени, а що казати про думки?
Інший голос заперечив мені: "Світ – це ланцюг, і дуже химерно сплетений. Поруш у ньому ланку – і він розсиплеться. Навіть у думках своїх годі відгородитися від світу, адже поєднаний із ним тисячею невидимих ниток. Навіть думка не існує сама від себе, вона з’єднується з іншими людськими думками, хоч ти, може, того й не бажаєш".
"Ми, люди, вельми подібні одне до одного. Врешті, чи не в цій подібності – причина нашої роз’єднаності?"
"Це все правильно, – сказав я, – але коли пройду через життя з добром у серці тільки сам? Коли на моє добро ніхто не відгукнеться? Коли стану через те диваком у світі, чи не плюватимуть мені услід?"
"Це гординя заговорила в тобі", – сказав той, інший, голос…
Дивився крізь приплющені повіки на вікно, за яким хилиталося сколихнуте теплим ранковим леготом зелене гілля; мені здалося, що там, за вікном, хвилюєтся зелене море. Воно затопило цілий світ, і хата, в якій опинився силою долі, – химерний, ненадійний корабель у світі. Він пливе без вітрил і напрямку, але кожен, хто пливе на ньому, сподівається на тиху й мирну гавань. Кожен сподівається, що його там чекає з розкритими обіймами рідний отець.
РОЗДІЛ XII,
в якому Турчиновський оповідає про покарання його здирців
Зрештою, мене покликано, щоб відбув я суд над своїми ворогами. Вони сиділи в тому ж таки шинку, забиті в колодки, трохи нахабності їхньої поменшало, але коли побачили мене, перезирнулися й осміхнулися. Хотіли-бо виказати свою зневагу, але я удав, що не помітив того.
Ніколи не міг похвалитися силою чи визначністю своєї особи: хлопчаком я був серед останніх, битий і гнаний, хоч і сотниченко; презирливим поглядом обдаровував мене й батько, коли я неретельне виконував якесь доручення, а це траплялося часто. Одне слово, я знаю, що до мене ставляться без пошанівку, але ніколи не міг збагнути, чому це так. От і зараз, моє зверху, але коли дивився на розбишак, не вони відвели погляд, а я.
Тоді майнула в мене гадка перевірити їх ще в один спосіб. Глянув у куток, де сидів Страх, – він розглядав вуса й підморгнув мені. Я схилився до одного із здирців і прошепотів:
– А зирни-но в той куток!
Той зирнув і здивовано втупився в мене:
– Ну і що?
– Не бачиш? – зло прошепотів я, сам дивуючись на власну зловтіху. – Ще побачиш!
Здирця мій видивився на мене ще неймовірніше. Тоді розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнів. Він же трусився од реготу, аж очі вилазили з очиць. Був це Семен, котрий учора вдавав із себе собаку, і мені здалося, що знову він кинеться на мене, щоб укусити за литку. Я відступив на кілька кроків й озирнувся туди, де сидів Страх. За столом і справді нікого не було, стояв тільки, тримаючи в собі золотисту рідину із шапкою піни, великий скляний кухоль.
Ішов суд.
– Чи правду оповів цей чоловік? – спитав сотник, киваючи у мій бік.
– Все брехня, пане сотнику, – засовався перший розбійник, Іван. – Це він погрожував четвертувати нас і напхати нам животи половою.
Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено. Я помітив, що вряди-годи він позирає в куток, де нещодавно сидів Страх.
– А що скаже твій товариш? – спитав сотник. Семен звів очі, і в них постали раптом сльози. Він крутнув шиєю, знову кинув поглядом у куток і важко зітхнув.
– Не забувай, – мовив сотник, – коли не признаєшся по добрій волі, тебе питатимуть з пристрастям.
– Той псюх сказав правду, – сказав Семен тихо. Псюхом був швидше він, бо вдавав із себе собаку, але незвідь од чого я почервонів. Щось дивне відбувається в цій корчмі, навіть Іван розвернувся й пильно, зчудовано позирнув на приятеля.
– А тобі що, приятелю? – спитав він. – Хочеш водно з цим нечестивцем напастувати мене?
Тоді мені вибилися на очі сльози. Я підійшов до Семена, щоб потиснути чесну його руку.
– Панове судді, – сказав я. – Цей чоловік покаявся, і я хочу забрати назад своє оскарження.
Але коли наблизився до здирці, обличчя його стало бліде й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очі і аж рукою захистився.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу