Валерий Шевчук: Три листки за вікном

Саме розповідав, як було вдарено мене ломакою, коли ж кинулися вороги мої в двері, щоб утекти. Проте воля вишня сильніша за наші помисли й бажання: у сінях утрапили вони в обійми до інших козаків, що саме заходили до корчми, – відразу їх зловлено й забито в колодки. З розбійників було здерто одежу й віддано мені, але я забрав тільки своє. Що ж пішло на меди, було сплачено з їхніх грошей, а мені все повернуто.

Не міг я, любий читальнику, й повірити в своє чудесне звільнення, настільки все сталося раптово. Розбійники сиділи забиті в колодки, в самих кошулях, як я хвилину тому, – міг і позбиткуватися з них. І відчув я дивну озлість, читальнику, – те почуття спалахнуло в мені коротко, але ніколи не забуду, як скочив я до своїх лютих ненависників і затрусив перед їхніми зловорожими обличчями своїм не вельми потужним кулаком. Але вони лише засміялися з моїх потуг зневажливо, хоч і не могли супроти мене, забиті в колодки, оборонятися. І відчув я: затоплює мені груди кволість – не міг помститися над збитошниками, щось мене знесилювало й утримувало. Руки мої безсило впали – безпомічно дивився я в нахабні очі своїх ворогів.

Не все тут мені зрозуміле, люб’язний читальнику, і це найбільше мене непокоїло й непокоїть. Чому вони, учинивши стільки злого, такі впевнені й незворушні, навіть знаючи про неминучу собі кару? Чому так незмигно й сміливо дивляться мені у вічі, начебто злочинець я, а не вони? І чому я, насправді в усіх трафунках безневинний, опускаю руки й почуваю себе, як побитий собака? Ось що примусило мене пильніше зазирнути цим збитошникам у вічі, але не побачив там нічого. Тоді збагнув неперехідну істину: люди живуть в одному світі, але неоднаково. Світ наш – це мережа світців дрібних, отож і жили вони неспівмірно зі мною, у сферах, які не освітлює мій мозок. А ще я подумав про дивну змінливість долі нашої. Судді спершу повірили на слово їм, моїм лихим ворогам, і збиткувалися з мене, зовсім не зважаючи, що їх могли ошукати брехнею. Зараз так само легко повірили мені, бо один із них випадково знав мого батька.

Від таких думок гіркий смуток заволік моє серце, і не міг я дивитися в очі моїх ворогів – що знаю я про них і чи маю підставу їх карати? Але ні, подумалося мені, люди все-таки живуть одними законами й однакові почуття хвилюють їхні серця. Мені захотілося спитати цих людей, котрі дивляться на мене з відразою й насмішкою: чи не ліпше було б нам залишатися друзями, коли пустилися спільно в мандрівку? Чи не ліпше було б нам об’єднатися й присягти на побратимство? Чи не легше було б нам жити – не втрапляли б в отакі, як оце, нещастя.

Вимовляв ці слова подумки, докірливо дивлячись у вічі своїм катам, і цього разу мій погляд подіяв на них: почали вони погано лаятися й відганяти мене лихими словами. Я ж не став з ними змагатися, тільки повернувсь у той бік, де сидів і пив пиво Страх.

Був там і досі. Дивився на мене, навіть кухля відсунув, по якому стікала на стіл піна. Від піни довкола кухля лягла біла мережка, але не це мене вражало: Страх дивився на мене десь так, як мої вороги-співподорожани. Тоді мою голову осяяло світло, і за мить я придумав, а вже потім записав другу історію своєї "Мудрості передвічної".

РОЗДІЛ Х

"Мудрість передвічна". Воля

Чоловік ішов пустелею. Довго блукав, давно втративши надію дійти до якогось хутірця, де міг би напитися води і спочити. Довкола не було ані дерева, ані рослини – тільки гола, порепана земля. Він ступав по тій землі, не полишаючи на ній ні сліду. Згори немилосердно пражило сонце, і не було на небі ані хмаринки, яка могла б хоч на хвильку затулити немилосердне світило. Чоловік став навколішки, щоб попроси ги в неба швидкої смерті або ж порятунку.

Благав довго, аж доки не зашерхлії йому вуста. Тоді покинув молитву, сів на голій землі, впер лікті об сплетені ноги й поклав на долоні підборіддя. Дививсь удалину сивим, порожнім поглядом, готовий спопеліти й розсипатися тут піском, коли ж раптом побачив, що через пустелю до нього щось котиться. Схопився на ноги й уздрів, що то гарбуз. Чоловік метнувся до нього, бажаючи схопити, але чи був надто ослаблий, чи невправний – не зміг його піймати. Гарбуз покотився через пустелю вже від нього, і чоловік у розпачі помчав слідом. Але кругле тіло котилося надто швидко, і чоловік почав відставати.

Тоді з прокляттями схопив каменюку, замахнувся й кинув у гарбуза. Камінь потрапив у ціль, і гарбуз розпався. Відтак почув чоловік рев. На тому місці, де розпався гарбуз, виріс жовтий величезний лев. Заревів, роздираючи пащеку, і чоловік завмер, зляканий і принишклий. Лев устав й пішов просто на чоловіка – той знову схопився за камінь. Метнув щосили, аж просвистів гостро в повітрі і з маху врізався левові в око. І бездиханне упав звір – зашипіло, зашуміло повітря довкола чоловіка. То була велетенська гадюка, що загрозливо повзла від убитого лева. Але чоловік, перемігши лева, не боявся гадюки. Узяв камінь і перебив змія навпіл.