Сергій Жадан - Гімн демократичної молоді

Щось сталось, щось жахливе й невідворотне, щось змусило її зрадити, — думав він, стоячи на польському кордоні й приглядаючись у серпневих сутінках до колони циганських автобусів, вантажених зіпсованими в'єтнамськими телевізорами, дивлячись на машину швидкої допомоги, котра яскраво світилась у темряві, ніби велика мушля на океанському дні, розглядаючи трьох розгублених польських митників, котрі вантажили до швидкої допомоги студентку Ягелонського університету, щось поза сумнівом сталось, але все ще можна поправити, усе ще може стати на свої місця, усе буде добре. Але він не знав головного — поправити ніколи нічого не можна.

В Хелмі він купив у циган шенгенську візу. Цигани довго торгувались, пропонували купити в них партію телевізорів, пропонували купити в них білоруську проститутку, виводили її з автобуса й показували, дивись, казали, яка красуня, у проститутки не було переднього зуба, вона була п'яна і весела, весь час кричала і заважала торгівлі, але цигани стояли на своєму, мій знайомий уже було погодився купити її, але тут проститутка почала кричати надто голосно, і роздратовані цигани загнали її назад до автобуса, повернулись і продали йому шенгенську візу за двадцятку. Усе ще можна поправити, думав він, усе ще можна поправити.

Поляки його не випустили, взяли під арешт, звинуватили в підробці документів і депортували додому. Вдома він знову пішов в ОВІР.

— Хочу оформити документи на еміграцію, — сказав він, — на єврейську еміграцію.

— Ви що, єврей? — запитали в нього.

— Так, — відповів він.

— Це з прізвищем Бондаренко? — засумнівались в овірі.

— Так, — твердо стояв він на своєму, — Мої батьки з Вінниці, вони виродки.

— Полукровки, — поправили його.

— То що з еміграцією? — перепитав він.

— Знаєте, — сказали йому, — ще якби не ваше прізвище, може б, ми щось і придумали, але з таким прізвищем ну яка може бути єврейська еміграція?

То що ж мені, думав він розпачливо, йдучи серпневим Харковом, через це прокляте прізвище так і мучитись усе життя, що ж мені — здохнути тут із цим прізвищем, що ж я тепер — до самої смерті буду згадувати про неї, про її теплу шкіру, про її чорну білизну — згадав він про білизну, сів у потяг і поїхав до Польщі. Перетнувши польський кордон, він знайшов у Хелмі циган і спробував знову купити в них шенгенську візу. Цигани замислились.

— Послухай, — сказали вони, — бачимо, тобі справді потрібно в Берлін, тому давай так — купи у нас проститутку.

— Та ви заїбали, — його розпачу не було меж, — навіщо мені ваша стара шкапа?!

— Це хто стара шкапа? — раптом образилась проститутка і почала кричати, але цигани швидко загнали її до автобуса і зачинили двері на великий навісний замок.

— Послухай, — сказали вони йому, — ти не зрозумів — ми тобі її не просто так продамо, ми вас одружимо, тимчасово, ясна річ, заодно на вашому весіллі погуляємо, оформимо вас як єврейську родину з Вітебська, переїдете через кордон, допоможеш їй в бундесах скинути партію японських телевізорів без кінескопів і благополучно розлучишся. Тобі ж треба в Берлін?

— Треба, — печально сказав він.

— Ну, так у чому ж справа? — здивувались цигани, — дивись, яка красуня, — взялись вони за старе, боязко озираючись на автобус, в якому грізно щось кричала білоруська проститутка.

— Добре, — погодився він зрештою, — а прізвище в неї хоч єврейське?

— Єврейське, — заспокоїли його цигани, — у неї чудесне єврейське прізвище — її звати Анжела Іванова, це по першому чоловіку.

Поляки їх не випустили. Вони зупинили автобус, знайшли в салоні купу в'єтнамських зіпсованих телевізорів без кінескопів, під одним із телевізорів знайшли мого сонного знайомого, який ще не відійшов після весілля, він дивився на них із телевізора, наче передавав останні новини, і в новинах цих ішлося про те, що світ наш котиться в прірву, що ми, чим далі, тим глибше провалюємось у його трясовини і пастки, що ми все більше віддаляємось одне від одного, втрачаючи поміж собою будь-який зв'язок, губимось у безкінечному всесвіті, псуємо самі собі життя, здоров'я і нерви, позбавляючи самі себе віри й надії, одним словом, новини були тривожні. Білоруської проститутки, що характерно, в автобусі не знайшли, де вона поділась, не знав ніхто, навіть цигани в Хелмі цього не знали, хоча вони, як видається, знали все. Знайомий проходив по справі сам. Йому інкримінували повторне використання фальшивих документів, незаконну торгівлю неліцензованими в'єтнамськими телевізорами без кінескопів, але довести змогли лише керування автотранспортом у нетверезому стані. В тюрмі він зробив собі наколку на правому передпліччі — сумне жіноче обличчя з довгим хвилястим волоссям. Наколка кровоточила. Викликали лікаря. Лікар подивився на наколку з огидою. За пару місяців знайомого випустили. Він повернувся до Хелма знайшов циган і залишився з ними продавати росіянам крадені машини. Його колишня дівчина, що теж характерно, незабаром розлучилась, вірніше, вона навіть не розлучалась, її італійця одного разу побили скінгеди після футболу, проламали йому череп арматурою, і він благополучно помер, не приходячи до тями. Залишившись сама з дитиною на руках, вона вирішила підв'язати з вивченням мов і спробувала влаштуватись у турецький фастфуд біля Александерпляц. Турки її радо взяли — на відміну від них вона знала мову. З моїм знайомим, наскільки мені відомо, вони більше не зустрічались.