Сергій Жадан - Гімн демократичної молоді

Потрапивши до нас одного разу, ви обов'язково захочете повернутись!

Якщо ховати — то тільки з Лихуями!

Сава довго думав. Чути було, як на кухні б'ється серце в перекладача з німецької.

— Гм, — сказав Сава, — чогось подібного я від вас і хотів. Лише два моменти. Перший — отут, де віддаємо вам тепло своїх сердець, може, краще тепло замінити на жар?

— Розумієте, — сказало Саві бюро перекладів, — з огляду на специфіку вашої роботи ми б вам цього не радили.

— Ну добре, — незадоволено сказав Сава, — добре. І ще одне, оця фраза — і якщо, не дай бог, зі мною завтра щось трапиться: по-моєму, звучить як погроза, ні?

— Добре, — відказало бюро перекладів — приберемо. Ще якісь зауваги?

— Ні, — відказав Сава, — все нормально, — виклав сто баксів, забрав текст і пішов шукати брата. Треба було відкриватись.

Відкриття вийшло пафосним. Під щойно збудованою капличкою товпився народ, прийшли пожежники, на беемве приїхав отець Лукіч, прийшла сестра братів Лихуїв із сином, прийшли зацікавлені мешканці житлових масивів, прийшли представники комуністичної партії зі знайомим братам гаслом «НАТО — руки геть від української землі», прийшов Жорік у жовтій сорочці, привів із собою почесного ветерана, сказав, що так годиться, що завжди треба, аби щось сказала старша людина, брати не суперечили, мовчки потисли Жоріку руку і нервово поводили спітнілими шиями. На обох були білосніжні турецькі сорочки, що обтягували братські торси й просякали потом. Першим слово попросив отець Лукіч, він рішуче відімкнув мобілу і взявся до промови.

— Дорогі миряни, — сказав отець Лукіч, раз по раз позираючи в бік свого беемве, біля якого крутились діти з житлових масивів, — у благословенному місці зібралися ми сьогодні. Благословенне це місце, оскільки постало воно з благодаті божої. Тому, дорогі миряни, як казав господь наш, любіть одне одного, а про все інше він подбає сам, — сказав отець Лукіч і широким жестом повів уздовж обтягнутого колючим дротом цвинтаря. — Миряни боязко захрестились. Жорік витер сльози жовтим рукавом сорочки. Наступним слово взяв почесний ветеран.

— Згадується мені, — сказав він, — один героїчний фронтовий епізод. Стояла люта зима сорок четвертого. Ми тоді якраз зупинилися під Москвою, грудьми лягли, зима була люта, але ми грудьми лягли, не пустили гада.

— Жорік, — підійшов до Жоріка Гриша, — що він трусить, яка зима сорок четвертого, яка Москва?

— Да розслабся, — примирливо сказав Жорік, — він на Ленфільмі працював, вони тоді кіно під Москвою знімати, з Любов'ю Орловою чи ще з якоюсь проблядцю, я їх завжди плутаю.

— І ось одної глупої ночі вийшов я на позицію, а мороз аж дзвенить, танки не витримують, що вже говорити про чоловіка, да… А я не слабкого десятка був, на мене чотирьох таких, як ви, треба було — показав він на братів Лихуїв. — А місяць аж повниться, і такий мороз, що танки не витримують, е-е-е думаю, мене голими руками не візьмеш, я не простого десятка був, да… І викликає мене головнокомандуючий Іван Степанович Конєв і каже мені — рядовой Білялєтдінов… — тут усі зааплодували і задоволеного почесного ветерана стягли зі сцени, чого він, зрештою, не зауважив. Ветеран схопив Жоріка за жовтий рукав і продовжив свій спіч. Брати дивились на старого, як грифи на помираючу в пустелі худобу, в них уже прокинувся професійний інстинкт, і в почесному ветерані вони справедливо бачили потенційного клієнта. Після цього отець Лукіч оперативно провів молебень, і всі потяглися в капличку на фуршет. Виходячи з фуршету, пожежники тисли братам руки, ми з вами зв'яжемось, — казали, — треба виходити на серйозний рівень.

Пожежники задзвонили через тиждень.

— Значить, так, — сказали, — тут зараз у Будапешті, по програмі міст-побратимів проходить конференція. По ойкумені. Поїдете?

— По чому? — перепитав Гриша.

— По ойкумені, — повторили пожежники, — коротше — комунальний сектор, недержавні організації, паранормальні практики. Ви потрапляєте під усі категорії. Поїдете?

— А бабки? — запитав Гриша.

— Вони все башляють, — заспокоїли пожежники, — ми б самі поїхали, але в нас ОБСЄ.

— Що? — знову перепитав Гриша.

— Коротше, — повторили пожежники, — їдете на ойкумену?

— Їдемо, — видихнув Гриша.

— Ок? — сказали пожежники, — тоді ми даємо їм ваш телефон, вони вам скинуть факс.

— У нас немає факсу, — сказав Гриша.

— Купіть, — підказали пожежники і кинули слухавку.

Гриша розповів усе братові. Сава дав йому двадцять баксів, Гриша пішов у найближчий жек і за двадцятку купив у них факс. — Спишемо по квартальному звіту, — коротко пояснив йому начальник жеку, ховаючи двадцятку в кишеню своїх безрозмірних штанів.