Валерий Шевчук - Око Прірви

– Скільки років минуло відтоді? – запитав він.

– Років із п’ять, – сказав Симеон.

– Чи хтось із вас бачив тих дітей?

– Бачили: Антоній, Євагрій та я, – мовив Симеон.

– Отже, вас тоді, учнів, було біля святого троє?

– Були вже всі. Але Теодорит не міг бачити, а Никифор та Георгій ходили по селах за ялмужною.

– Чи ходите й зараз за ялмужною? – спитав Созонт.

– Ходимо, – мовив Антоній. – Інакше тут не вижили б, маючи стільки ротів.

– Навідаю пані Олену Пулевську. Чому блаженний по думав, що тут диявольська сила діяла?

– Бо жінка – посудина диявола, і блаженний мав би це пам’ятати, освячуючи горошину. Тому й прирік себе на по каяння, тяжко від того страждаючи й катуючи своє тіло, – мовив Антоній.

– Народжувати дітей – це Боже призначення людині, – мовив Созонт. – Сказано у Псалтирі: "Сини, що народжені будуть, устануть і почнуть розповідати своїм дітям".

– Але повів Осія: "Вони зрадили Господа, бо породили чужих дітей", а блаженний не міг і не бажав бути чужоложцем. Через це й прийняв це собі за гріх та остереження, щоб не втручатись у справи, де має діяти Господь, – мовив Теодорит. – Відтоді не розрішає безплідності, щоб не мати з жінками справунків.

– Мене переконав, – сказав Созонт. – Блаженний учинив достойно. Коли ж так, хто був батьком тих дітей?

– Її чоловік при молитві святого отця.

– Тоді в чому гріх блаженного?

– В тому, що до нього по-гріховному осмілилися про мовляти жіночі вуста, – сказав Антоній. – А достойність блаженного: він гріх учасно відсік ще до того, як той став гріхом...

Я озирнувся. Довкола зібралася юрба уломних та почварних. Оточили нас звідусіль, як темна стіна, і були вони мов нічні страхи чи як чортовиння за окресленим святою крейдою колом; більше додавало непевності й тривоги те, що вони всі мовчали. Мені навіть здалося, що й не дихали. Я все ще милувався з їхньої дивоглядності, але здавалося, що досить Теодориту чи Антонію махнути рукою, як та жахка отара заверещить і кинеться на нас, щоб роздерти і спекти на вогнищі собі на вечерю. Зирнув на своїх співподорожан: Созонт, як завжди, був спокійний, навіть чимось задоволений, він лежав біля вогню на боці, вільно розкинувшись; Павло сидів навпочіпки, його сині очі захоплено світилися – був, очевидно, цілком заполонений розповідями й не бачив нічого довкола. Вогонь палав високо і рівно, Микитині учні вряди-годи підкидали до нього хмиз – тільки тепер я по мітив, що той хмиз підносять весь час кілька карликів, але поміж них не було того, котрий з нами розмовляв, – Мусія.

– Воістину повчальні історії повідаєте, – сказав Созонт.

– На цих історіях навчаємося святобливому життю, – сказав Теодорит, його сліпі очі в полисках вогню якось дивно, червонясто відсвічували. – Оповідай ти, Євагрію!

– Про подвиги святого несповідимі що скажеш? – мовив Євагрій. – Коли силу вони перевищують людську, то й оповісти їх неможливо. Розкажу хіба таке...

І він розповів, що від довгого стояння утворилася у пре подобного виразка й на другій нозі і почала витікати із неї кров, від чого одна із сосон зовсім покривавилася, а кров текла і текла, ніби тіло блаженного було джерелом, що ніколи не витікає. Але це не відвертало його від богомисля, все терпів мужньо. А виразку свою змушений був показати, і то з такої причини.

Прийшов якось у святе місце священик із Житомира, людина добра й богоодуховлена, і сказав:

– Питаю тебе заради пізнання істини, що притягла до себе рід людський, кажи мені: чи ти людина, чи істота безтілесна?

Спитав тоді преподобний:

– Навіщо запитуєш про те мене? Священик же каже:

– Чув про тебе, що не їси й довгий час не пив, а це тільки тепер трохи п’єш, але мало, не спиш, а це властиво людині, і не може людина жива бути без харчу, достатнього пиття та сну.

Тоді сталося таке, чого ніколи не бувало: звелів преподобний, уперше за весь час, зійти священику, тобто одному із прибульців, до себе на стовпа й допустив побачити загнилу виразку, повну черви на одній нозі й криваву – на другій, з якої безперервно витікала кров.

І здивувався священик, як міг стояти самовільний цей мученик із такими ранами.

– Чому не лікуєш виразок своїх, маючи таку силу молитвенну? – спитав священик.

– Хай мені їх полікує той, котрий мені їх дав, – відповів блаженний.

– Чи не боїшся померти від цих ран? – спитав священик.

– Для того я тільки й живу, – відказав Микита. – Смерть для мене пожадання і звільнення, бо сподіваюся, що доступлюся горніх чертогів.