Валерий Шевчук - Око Прірви

Юнак зупинився, різко повернувшись до нас і світячи мертвими очима. І ми раптом зрозуміли, що очі в нього такі тому, що він і справді сліпий, хоч і сказав, що завдяки Микиті прозрів. І жахнулися ми, що сліпий вестиме нас через болото; один лишень Созонт залишався спокійний.

– Чи бачиш нас? – спитав диякон.

– Не бачу вас, а відчуваю, – мовив юнак спокійно. – Преподобний дав мені прозріти духовно – не очима, і, духом ведений, все знаю й пізнаю. Тобто святий замінив мені очі тілесні на духовні, сказавши, що при такому дарі очей тілесних я не потребуватиму.

– І ти їх не потребуєш? – спитав Созонт.

– Анітрохи, – відповів юнак. – Очі духовні прозірли віші тілесних. Є такі, що мають очі, а не бачать. Очі тілесні невситимі і схильні до облуд, а очі духовні лукавства і зваби не відають. "Народ сліпий, хоч очі він має", – сказав Ісая; у духовної ж людини все тіло – очі, і я це пізнав як ніхто.

– Чи ж довго нам іти до болота? – спитав Павло.

– Недовго. Але перед цим повинні ще раз зголосити: хто повірив у те, що оповів, нехай піде зі мною, хто не повірив, хай ліпше повертається.

– Я вірю, – сказав Павло. – Коли б не вірив, не сподівався б і в дорогу цю не пускавсь. Сподіваюся ж на зцілення.

– Можеш зі мною йти, – сказав юнак. – До святого допущений будеш.

У мене були сумніви, але я нутром відчув, що годі їх тепер відкривати. Мушу спершу все побачити й пізнати, а тоді обмислити.

Через це й сказав:

– Вірю також.

– Підеш зі мною, – сказав юнак.

– А я хочу вірити, – мовив Созонт. – Але чи дозволиш запитати, що мені неясне.

– Запитуй. Ліпше відверта ясність, аніж сокрита хованість у мислях.

– Чи може людина перейти межі, визначені їй Богом?

– Коли Бог того захоче, – мовив юнак. – Бог ці межі створив, Бог може їх розсунути чи забрати.

– Чи залишатиметься людина людиною, коли межі ці перейде?

– Вона стає тоді вибранцем Божим, – прорік юнак.

– Чому обранець Божий, посланий між людей, тікає від тих-таки людей?

– Обранець Божий є для людей прикладом, а не смертним лікарем та міським пастирем.

– Чи не був лікарем та пастирем Ісус Христос?

– Був, але й він відходив у пустелю. Окрім того, святий Микита лікує від хвороб духу, а це те саме, що бути пастирем, має він і учнів. І лікар, і пастир він духовний, а не мирський.

– Цього мені досить для моєї віри, – сказав Созонт, і я відзначив, що висловився він двозначно, тобто не так, як ми із Павлом, а з вихилясом, хоч і не дозволив собі прямодушно викрити те, що здавалося йому в оповіді про Микиту за не правдиве. Юнак, здається, того не примітив, він уже повернув обличчя у бік Кузьми, той стояв од нас трохи осторонь, отож чи сліпий він, подумав я.

– А тепер ти, останній, Кузьмо Індикокур, – мовив він.

– Це добре сказав: я останній, – прорік Кузьма, вибалушуючи круглі очка. – Христос любить тих, хто останні. Тим більше що не книжник я і не фарисей, як дехто. – Кузьма скосив погляд у бік Созонта. – Але коли йому до зволив запитувати, дозволь і мені.

– Запитуй, – сказав юнак.

І тут Кузьма бовкнув таке, чого, як на мене, казати було не слід:

– Людиною провадить Бог чи сатана?

– Одних Господь, а інших нечистий, – відповів юнак.

– Чи може сатана поставати в образі Божім?

– Може вдавати із себе кого захоче.

– Як вивірити, чи провадить Бог чи сатана? – спитав Кузьма.

– Так як вивірив святий Микита, – мовив юнак. – Чи знаєте цю історію?

Ми не знали, і він оповів таке.

Диявол, що заздрить добру, перетворився на ангела світла і з’явився перед Микитою в огненній колісниці із вогненними кіньми. І сказав трубним голосом:

– Бог землі й небес послав мене, як це бачиш, щоб, наче Іллю, взяв я тебе на небо, достойний-бо ти честі такої через життя своє. І прийшов уже час, щоб плоди трудів своїх мав понести, і приймеш вінця від руки Господньої – іди не гаючись і не будь, як Захарія, котрий мені не повірив, поклонись йому – хай уздрять тебе ангели з пророками, апостолами й мучениками – всі тебе бачити бажають.

І не пізнав святий зваби ворожої, двигнув праву ногу, щоб ступити на колісницю, однак і праву руку простяг, щоб ознаменуватися хресним знаменням, і тоді диявол із колісницею та кіньми зник, як дим. І пізнав преподобний бісівську звабу, каявся, а ногу свою, якою хотів на колісницю ступи ти, покарав – стояв тільки на одній тій нозі цілий рік. Диявол же, щоб помститися, уразив його ногу виразкою, і почало гнити на ній тіло, з’явилась і черва, потік із виразки гній з червами по стовпі на землю. Один із наших, учнів його, що поклоняються йому, на ім’я Антоній, збирав ту черву, що на землю падала, за повелінням святого, виносив на стовпа, і преподобний, наче другий Йов, терплячи, прикладав черву до виразки й казав: