Кузьма Скрябін - Я, «Побєда» і Берлін

— Новій людині у нас важкувато. Поки розберешся що по чому — наламаєш дров. Тут ніхто нікому за ніщо не платить. І тому була видумана система платити за послуги своїми діями. Когось це забавляє, когось бісить — але порядок є порядок. І нікого не обходить — подобається це тобі, чи нє.

– Ігор! — Поліцая, котрий уводив Алісу в курс справи, окликнули ті, що були біля машини. — Поїхали. Спати хочеться.

— За три хвилини їзди звідсіль є готель — поїдь виспися, а то ще кудись вляпаєшся, — порадив поліцай з лицем, як різдвяна свинка з відкритки, і почалапав до авто.

Аліса, задихана, спітніла й ніяка, знову зайшла до станції. Касир так само ліниво сидів у своїй конурі і рахував щось на калькуляторі, навіть не глянувши в її бік. Морда в нього була ядуче-зелена, що вказувало на роздратування тим, чим він якраз і займався. Аліса підійшла до розкладу поїздів і похолола: поїзд приїздив сюди о 00.30 ДВА РАЗИ НА РІК — у ніч, коли переводять стрілки годинників. Це все нагадувало фільм, який дивишся тільки задля того, щоб дізнатися врешті-решт — що ж там у кінці буде. Час в тому фільмі тягнеться тягуче довго, а фініш знати хочеться. Боячись стати на перепоні зеленомордого касира — дівчина вийшла на вулицю, по якій щойно пробігла рівно п'ятдесят разів. Метрів сто лівіше під великим, розлогим горіхом стояла машина із шашечками на даху.

«Напевно, таксі, — подумала вона. — Якщо ні — головне не бовкнути зайвого. Досить аеробіки на сьогодні».

Таксист спав, закинувши голову назад так сильно, що, здавалося, кадик от-от прорве шкіру на шиї.

— Ей! — окликнула його Аліса.— Е-ей! Ви вільні, можете їхати кудись?

Він пролупив більма, поцямкав ротом і, глянувши на неї своїми вибалушеними риб'ячими очима-бульками, сказав:

— Кудись можу. А куда треба?

— Готель тут є?

– Є готель, сідай, не спиться тобі. З поїзда?

— Атож. Ви такий самий, як і всі тут?

— Тоже такою станеш. Не від власної волі сюди люди попадають. — Таксист утопив прикурювач і запропонував папіроску: — Будеш?

— А за неї треба платити?

— Нє, тільки за проїзд. — Він підрулив до шлагбаума, який закривав дорогу на виїзд із паркінгу, опустив вікно Аліси кнопкою на панелі і сказав: — І звідкіль слово таке — «платити»? Зразу видно: свіжина а-атстойная.

За її вікном на підставці, що виступала з будки охоронця, стояла тарілка з чимось білим, схожим на кашу.

– їж, — почула вона голос парковщика, який тупо дибився до неї з будки.

Навчена гірким досвідом, вона не спитала, що це, хоча спокійно могла це зробити. Вона взяла ложку і з'їла. «Хрін, бляха!» — подумала про себе. За парковку треба було з'їсти хрін!

— Ше їж! — знову дибився парковщик. — Дві години простою — дві ложки, повні з чубком.

«Сам ти чубок, собака», — про себе сказала Аліса і заштовхнула в рот огидну холодну масу.

— Взагалі-то за паркінг я плачу, — мовив нарешті таксист, коли шлагбаум відкрився, — але ти мене випередила. Дякую. Бери, кури.

їй хотілося засміятися. Сміх у таких випадках більше нагадує плач або напад істерики.

«Ну западло, — подумала вона. — Треба ж було до цього всього, що сталося, ще й хрону нахаватись».

Від хрону хреново і почуваєшся. Алісу нудило не по-дитячому. Різні думки роїлися мухами по змучених закамарках її голови:

«Все, що зі мною відбувається, можна поділити на дві частини — позитивну, яка набагато менша, і — відповідно — негативну, якої — до фіга. Позитивне — це те, що вона потрапила в мегадивне місце — і буде що згадати і розказати; друге — є якась страшенно приваблива інтрига в тому, що ті всі люди придумують для тебе зробити взамін за те, що ти у них хочеш. Ну, а негативне — все решта, перелік якого забрав би їй і нам купу часу.

А що придумає таксист? Якщо в них тут не дуже з пуританством — мені хана!» — подумала Аліса й відчула, як гіркою хвилею електроструму адреналін вдарив її серце.

— Скажіть, а що маю зробити я за поїздку? — спитала вона не своїм голосом і ніби в когось, хто проходив по вулиці.

— Взагалі про такі штуки домовляються до, а не після. Але для свіжачків скидка. Не переживай — то не болить. У нас є кодекс, який забороняє опускати клієнта аж за дуже. Можна і на «зону» за такі речі. Хоча мудаки є всякі. Ми приїхали, — сказав він голосом робота, ніби ця фраза була записана в нього, як на автовідповідачі, щоб не ганяти на пусті розмови свої голосові зв'язки. В цю мить його фізіономія була червоного кольору, і Аліса не мала навіть гадки про те, що він до неї почуває. Холодний дощик починав накрапати на скло машини, розмазуючи чіткість виду у вікні.