Кузьма Скрябін - Я, «Побєда» і Берлін

Я поважаю Гітлера за одну річ, якої, певно, ніколи не буде зроблено в Україні — Автобани. Я був на кордоні вже через півтори години і, коли побачив, як через двадцять метрів тріпається на вітрі прапор Жечі Посполитої, ще раз сплакнув. Я став сентиментальним на чужині. Чужий серед своїх і свій серед чужих, десь так то виглядало. Німці роздивилися документи, кудись з ними зникли і швиденько прибігли назад, віддаючи мені всі папери. Вони любили, коли наші покидали їхню територію. А поляки натомість не любили, коли ми на неї в'їжджали з німецького боку. Я просто з вікна машини подав брату-слов'янину папери, і він, покрутивши їх в руках, заявив мені таке:

— Машіну влєво, сам падайті сюда.

Я від'їхав убік і повернувся до поляка-фашиста. В них митниця спільна з німцями, і мені здавалося, що він просто вжився у роль собрата з другого боку кордону.

— Чи вшистко в пожондку [31] Чи все гаразд? ? — запитав я його.

— Вшистко, курва, НЄ в пожондку [32] Все, курва, негаразд. .

Ці слова я аж ніяк не чекав почути. Виявилося, що попереднього разу, коли я повертався з Німеччини на машині, яку купив мій колега Гаврік, пересікаючи польсько-українську границю, поляки-козли не вписали мені в паспорт, що я виїхав на ній з Польщі. І тим самим дали своєму колезі на в'їзді з Німеччини можливість познущатися наді мною. Спочатку я падав на коліна, потім бився в припадках, потім плював на скло будки, в якій вони сиділи, потім вибачався і цитував їм Міцкевича, потім співав пісні Будки Суфлера, знов харкав на шкло і посилав їх — де дідько цицьку ссає. Нічого не помагало. Назад в Бундес мене б не пустили, бо віза була закрита, а вперед мене не пускав гадпшек і не хотів взамін нічого. Так я простояв цілісінький день аж до ночі, голодний і злий. Треба було щось робити. Я попросився в один з вагончиків, щоби подзвонити до Фєді, щоб Фєдя подзвонив полякам на кордон, щоб поляки подзвонили іншим полякам на інший кордон, щоби ті мене пропустили. Полька з вагончика не взяла з мене гроші за дзвінок, позаяк мій план видався їй планом людини, яка потребує істотного лікування. Я також не вірив у той план, але й лікуватися не хотів. Нога розпухла до неймовірних розмірів, так що скоро треба було рвати внизу штанину, щоб вона в неї пролізала. В польки, що дала подзвонити, я стибзив зі столу чупа-чупс і тепер ходив по митниці і сосав його в пошуках чуда. Два дебіли, як я, звідкілясь з дальокой Рассєї, лазили один за другим із подібними проблемами. Вони підходили до віконця, за яким сидів пшек, і говорили таке:

— Пан, слиш, пан. Ну чьо ти вийо, ну в натуре? Давай вимишлім чьо-нють. Может, тє дєнєжку дать, там пєньонз [33] Гроші. какой. Ну що ти скот такой, пан? Вийді, да хоть памувім с табой, как товажише. А то сідіш там, как етат, Хрен Ушастий.

Поляк не звертав вже на нас трьох уваги. Він розв'язував кросворди, дивився по тєліку мультики, читав на стіні пожовтілі від часу пам'ятки митника. Тільки щоб не реагувати на нас.

— Може, у цєбє бєда какая, — продовжував расєйскій брат, — може, умарл кто-та. Ілі ти сам по себе такой замкнєнтий.

Так пройшло з півдоби, і коли ніченька з'їла всю видимість навколо, я помітив, що з тих двох залишився один, а потім і той пропав. Причому разом з машинами, які вони гнали десь аж в Казахстан. Таємниче зникнення відбувалося після того, як кожен з них деякий час простояв під стовпом з ліхтарем наверху. Я і собі пішов став під той стовп, і, як в казці, до мене з кущів підійшов солдат-погранець з бордово-червоним носом, який яскраво виділявся на фоні такого ж бордово-червоного табла.

— Цо, пане, не пущайоу? — спитав він, явно знаючи відповідь.

— Нє пущайоу, сукі, — відповів я, чекаючи на спасіння.

— О. то курче бляде, нє?

— Курче бляде, — згодився я.

– І цо, бендзєш так став цаве жицє [34] І шо, будеш стояти так усе життя? ?

— Но, нє хцяв бим [35] Ну, не хотів би. .

— Но то пшинєсь мі тши вудкі «Абсолюти» і паре чеколядек, а зобачими, цо бендзє [36] Ну то принеси мені три водки «Абсолют» і пару шоколадок, та побачимо, що з цього вийде. .

— Три «Абсолюти» і шоколадки коштували всі мої гроші і ще трохи. Тупо було пропонувати погранцеві телевізор з відрізаним штекером або суперутюг «Бош» з підгорілими краями. Я спробував торганутися:

— Зоставо мі тилько 18 марек, — похиливши голову, як вірний кінь на вбитого господаря-козака, винувато признався я.

— То щасліва, таваріщ, — поляк розвернувся й почав було йти, але я злапав його за рукав і заглянув в очі так, що роздивився нарости на апендиксі: