Наталка Сняданко - Колекція пристрастей

розлук, кожна з котрих буде ще болючішою, небажанішою, тривалішою.

Дивовижно, якими сентиментами подібні дурниці наповнюють розчулені душі тих, котрі від“їжджають, а особливо тих, хто залишається. Здавалося б того, просяклого першою березневою відлигою ранку ніщо не спонукало до урочисто-трагічного настрою. Ні валіза, котру татові довелося везти до автобуса на старенькому візку і підняти котру у мене не було жодних шансів (що я робитиму з нею, якщо мебе раптом не зустрінуть?), ні автобус, який спізнився на п“ять годин, а потім ще дві години ніяк не міг завестися, ні несподіваний нежить, який примушував мене голосно і часто чхати, а під кінець передався і всім решта членам родини. Здавалося б, яка тут урочистість: бабця із власноручно пошитим із старого білого простирадла халатом і власноручно ж виплетеними шкарпетками в руках, мама з великим пакунком канапок і варених яєць, тато в безуспішних спробах обминати калюжі, везучи скособочену валізу на старенькому двоколісному візку, підстаркуватий домашній пес із прокушеним напередодні в одній із любовних баталій вухом, кругленький герр Крафт зі своїм німецьким автобусом і одеським акцентом, всезагальне чхання.

Можливо, це мені лише здається, і ніякого трагізму в ситуації таки не було. І в бабці котилися сльози від звичайного нежитю, як це буває у всіх, мама просто змерзла на ще по-зимовому холодному вітрі. І від цього в неї почали тремтіти плечі, тато запалив першу після 20-річної перерви цигарку, бо його рознервувала виснажлива процедура перетягання візка, а пес жалібно скавулів, оплакуючи своє поранене вухо. Так, чхаючи і сякаючись, ми і провели останніх 2 години перед від“їздом.

Водій нашого чистого і зручного автобусу називався герр Крафт, щедро обдаровував оточуючих своєю білозубою з поодинокими золотими вкрапленнями посмішкою, був підкреслено ввічливим, дбайливим у ставленні до пасажирів, і похвилинно переходив у спілкуванні із мови, яка на певних теренах все ще виконує функцію міжнаціонального спілкування на мову, все ще незрозумілу для переважної більшості присутніх. Це з одного боку піднімало його авторитет у наших провінційних галицьких очах, а з іншого створювало ефект відчуженості, навіть певної ворожості. Можливо, останнє було більше спричинене особливостями звучання тої чи іншої мови, яке асоціювалося з носіями тої чи іншої ментальності, а ті в свою чергу ще за пам“яті обидвох моїх бабусь витворяли таке, що ставитися до них по-дружньому було б як мінімум непатріотично.

У перший момент така поведінка водія мене насторожила, але потім я двічі вловила у його розмові «заген зі мір бітте», ще двічі «во канн іх…», і заспокоїлася, потішившись своїм швидким просуванням у справі опанування мовою, яка незабаром мала ввійти у моє повсякдення.

Нарешті всі приготування закінчилися, герр Крафт зачинив “кофферраум”, як відтепер називався багажник, потиснув усім проводжаючим руки на прощання, пообіцяв, що «всьо будєт в полнам парядкє і ваабще а`кей», попросив «нє пєрєживать», і автобус обережно зрушив з місця, спритно втиснувшись до вузької щілини воріт автостоянки біля готелю «Карпати» у напрямку «нах вестен».

Тим, хто все ще сподівається, що описи набридлої буденності на цьому закінчаться, раджу відразу ж завершити читання, аби уникнути неминучого розчарування. Втекти від щоденної рутини, на жаль, неможливо в такий простий спосіб, як звичайний перетин кордону. Навіть двох, трьох, чотирьох, п“яти, шести чи й більше кордонів. Все це не дасть вам можливості опинитися у якомусь зовсім незвичайному, зовсім інакшому, зовсім дивовижному світі, повному пригод, екзотики і яскравих вражень. Хіба би ви потрапили кудись до тропічних лісів, диких племен і загострених томагавків. Але навіть там ви нікуди не подінетеся від таких нудних обов“язків, як чищення зубів, лікування застуди чи проблем із випорожненням шлунку. Останнього, доречі, не уникнути, якщо ви здійснюєте багатогодинну подорж в автобусі і харчуєтеся канапками або сухим печивом. Всі сподівання на те, що у комфортабельному імпортному транспорті з туалетом і рукомийником це відчуття не таке неприємне, як при подорожуванні ЛАЗом, – марні сподівання.

Але менше з тим. Відчуття того, що ми от-от виїдемо за межі знайомих до обридлості львівських околиць, і в моєму житті нарешті почнуться справжні пригоди, зустрічі із незвичайними людьми, спостереження екзотичних краєвидів, змушене було пережити фіаско ще в автобусі.