Сергій Жадан - Біг Мак та інші історії - книга вибраних оповідань

Але перш ніж чоловіки зійшлись у двобої й почали бити одне одному фізіономії, власник будки спробував їх розвести. Він сказав таке: справжній дєсантнік ніколи не буде битись в приміщенні, яке є комунальною власністю. Ти ж справжній дєсантнік? — спитався він в однополчанина. Справжній, — відповів той, не вагаючись. І я, я тоже справжній, — раптом додав бізнюк. А за Надьку, — додав він, — я вам голови оторву. Вирішили йти в парк. З собою взяли дві воздушки. Бізнюк закинув через плече фарбовану Надьку, і недопалки з її кучерів посипались у пісок, мов хрущі. За будкою вони знайшли мужика з морозивом і попросили бути свідком. Знайшли галявину. Давайте так, — крикнув власник зброї, — розходьтесь на десять кроків і стріляйте. Бізнюк відійшов, скинув з плеча бойову подругу і приставив її до сосни. Взявся за воздушку і рішучим рухом розламав її, аби зарядити. Воздушка тріснула навпіл, мов очеретина. Бізнюк розгублено подивився на супротивника. Ну, що ж, — сказав дєсантнік, — тепер моя очєрєдь, я вже постою за честь дами. Скинув рушницю і бабахнув. Куля втрапила в приставлену до сосни тьолку і вибила їй зуб. Тьолка завалилась у пісок. Всі підбігли до неї. Бізнюк тряс її і припадав їй до грудей. Потім розридався. Лише не помирай, — кричав, — Надюха, лише живи. А за мною не стане! Розірвав на собі сорочку і почав бинтувати рану. Перемотана голова Надюхи була схожа на капусту. А бізнюк розійшовся і погрожував викликати міліцію, якщо друзі-торчки не вставлять його подрузі яку-небудь фіксу, говорив, що не для того він її любить і платить їй, між іншим, великі гроші, аби різні уїбани вибивали їй воздушкою передні зуби. Що ж робити, — запанікували друзі, — що ж робити? Може, добити її? — почали вони тихо між собою радитись. Але тут слово взяв мужик із морозивом. Почекайте, — сказав він, — у мене брат — стоматолог. Я йому недавно щелепу приносив, так він її так заштопав, як нова стала. Всі відразу ж схопились за цього брата-стоматолога, закинули на плечі поранену Надюху й помчали на вихід із парка, попри задумливу постать письменника Горького.

Брат-стоматолог впустив їх до квартири, провів на кухню і уважно вислухав. Потім зробив Надюсі укол і приклав на місце вибитого зуба ватку. Без проблем, — сказав, — вставлю все, що хочете. Тільки зуб несіть. Так де ж ми його візьмемо? — занервували друзі-торчки. Вибийте в кого-небудь, — порадив стоматолог. Торчки сторожко подивились на бізнюка, який виблискував в електричному світлі золотими коронками. У мене не можна, — запротестував той, — у мене карієс, боюсь і Надюсі передасться. Брат, — сказав мужик із морозивом, — ти ж знаєш канали. Пробий. Це хороші люди. Добре, — сказав стоматолог, — купіть золото, віднесіть Івану Івановичу, він усе зробить. Золото краще купити в азербайджанців. Так де ж ми тобі зараз азербайджанців знайдемо? — образились друзі і знову з неприязню подивились у рот бізнюку. Брат, — знову попросив мужик, — пробий. Стоматолог, лаючись, дістав мобло, і почав пробивати азербайджанців. Врешті, зателефонував колишньому однокурснику, котрий працював психіатром. Послухай, — сказав, — у вас там публіка інтелігентна, психи різні, допоможи знайти якого-небудь азербайджанця. Друг подумав, і дав їм номер знайомого художника, який уже пару місяців симулював у нього нервовий розлад. Зателефонували художнику. Художник подумав і за пару хвилин есемесом скинув телефон знайомого тренера, який міг допомогти. Зателефонували тренеру. Тренер сказав, що в нього депресія, що він ні з ким не хоче говорити, але, вислухавши розповідь бізнюка про Надюху і трагічну любов, розхвилювався і надиктував номер свого колишнього приятеля, давнього знайомого, якого звали Гєна і який був азербайджанцем.

Друзі подякували, зателефонували Гєні й запитали, чи може той продати їм золото. Гєна здивувався, але сказав, що може, хоча і небагато. Забились зустрітись на трамвайній зупинці коло його будинку. Торчки подякували стоматологу, взяли в нього на всякий випадок номер Івана Івановича і обіцяли завтра зайти. На зупинку Гєна прийшов із коротко стриженою дівчиною. Ну, сказав, золотом я взагалі не торгую, але можу продати вам ложку. І дістав з кишені чайну ложечку. Друзі потовклись-потовклись і вирішили купувати. А купивши, почали видзвонювати загадкового Івана Івановича. Слухавку взяла якась дівчина і сказала, що Івана Івановича немає, що його забрала міліція, і коли він буде — не знає ніхто. І тут друзі-торчки розгубились. А сталося ось що. Іван Іванович — ювелір і контрабандист, все своє свідоме життя прожив на вулиці Маяковського, у дворі молочного магазину, там де був розлив. І все своє свідоме життя потерпав від того, що мужики з розливу весь час ходили під його вікна відлити. Він погрожував їм, спускав на них пса, виливав воду. Дослівно напередодні не витримав і побив двох офіцерів-пожежників.