Сергій Жадан - Біг Мак та інші історії - книга вибраних оповідань

Джон Леннон поводиться просто як мудак, він зверхньо дивиться на албанців, починає говорити з ними чомусь англійською, його ніхто не розуміє, тоді він починає плескати їх по плечах і кричати «гашиш, гашиш», розлякуючи останніх японських туристів, які цього березневого вечора не знати навіщо забрели до парку. Врешті-решт із гамірливого натовпу виокремлюється найпрудкіший представник албанського народу, відводить нас убік і пропонує купити в нього два грами. Я уважно дивлюсь на нього. На ньому святкові чорні черевики та спортивний костюм. Але спортом він, мабуть, не займається.

Я намагаюсь уявити, яким саме спортом він міг би займатись в разі чого. В принципі, він міг бути жокеєм. Але жокеї не продають гашиш. Зрештою, ми купуємо, і мій приятель Джон Вінстон Леннон, як і належиться старому шизоїдному європейському інтелектуалові, хоче спробувати товар просто на місці. Тут не дивитись, тут не дивитись, нервово шепоче албанець, вдома, вдома, боязко озирається він по боках, хоча нас оточують лише його земляки, та й взагалі в цьому місті якщо кого і можна остерігатися, то саме албанців, ну, може, ще росіян, якщо вони п’яні, з другого боку, вони завжди п’яні. А ось серед балканських нелегалів навпаки — часто можна зустріти милих і привітних людей, та, зрештою, і ці дилери, що в них поганого, стоять собі — тихі й богобоязливі, і що ти з них візьмеш, окрім підписки про невиїзд.

Але спочатку джаз, говорить Джон Леннон, спочатку джаз. І ми приходимо в клуб, де сьогодні має виступати чи то британський, чи то американський оркестр, в якому грають два ветерани — гітара та саксофон, котрі свого часу, ще в сімдесятих, грали не більше не менше з самим Баді Річем, а тепер спекулюють на цьому, їздять Європою й халтурять по клубах, кар’єра, бляха-муха, ніщо так не страждає від часу, як кар’єра, ти можеш облисіти, в тебе можуть випасти зуби, в тебе, врештірешт, може просто не стояти, але якщо ти не годен нічого зробити з власною кар’єрою, яка загинається к бісовій матері, то це вже зовсім погано, розумієш, про що я кажу, ми прийшли хвилин за десять до початку, і Джон Леннон, мій друг Джон Леннон, імені якого я не знав, нахабно посунув на контролерку, яка стояла при вході і штампувала відвідувачам праве зап’ястя, ставлячи їм веселого кольору тавро, що потім світилось у темряві залу. Скільки вхід, питається Леннон, по десятці, відповідає контролерка й посміхається йому, чому так дорого, обурюється Леннон, але ж це дуже гарний колектив, відомі музиканти — контролерка вже не посміхається, все одно дорого, наполягає Леннон, ну, все, думаю, зараз його поб’ють і мені теж дістанеться, але мій приятель раптом заспокоюється, повертається до мене і говорить ходімо, стій, кажу я, як це ходімо? а джаз? джаз буде потім, говорить Леннон і виходить на вулицю

— Чому ми пішли? — питаю я вже на вулиці. — Зараз, зачекай, — ображено говорить він, — спекулянти чортові. Думають, я їм буду платити купу бабок за їхній чортів концерт. Зараз, зараз

— Ну, то пішли звідси

— Почекай-почекай, — говорить він, — ще хвилин десять. Пішли пройдемось. І ми починаємо обходити квартал, в якому розташовано клуб. Я ще раз пропоную піти звідси де-небудь в інше місце, але Леннон рішуче заперечує, і ми, двічі обійшовши по колу, повертаємося під двері клубу

— Пішли, — вороже говорить він

— Що, концерт вже почався? — питається він все в тієї ж контролерки

— Так, уже йде

— Ми вирішили таки послухати. Ми багато пропустили? — Не дуже

— Нам знижка буде? — Буде, — на диво спокійно говорить контролерка, і справді продає нам квитки за півціни, штампує наші зап’ястки, і ми йдемо блукати сходами й коридорами клубу. В залі на сцені гаряча пора, в оркестрі грає чоловік двадцять, і шум стоїть ще той, ми набираємо в барі пива і починаємо слухати. Окуляри Леннона хижо блищать в сутінках

— Давай перекуримо, — кажу я йому врешті, бо так можна цілу ніч просидіти. — Ні-ні, — панічно говорить він, — мені щось недобре

— Гаразд, — кричу я йому, намагаючися перерекричати духову секцію, — я тоді зараз повернуся. Не наригай тут. Він, схоже, останньої фрази не чує і дружньо посміхається у відповідь, показуючи пальцями на сцену, так ніби хоче сказати — як же я можу наригати в присутності цілого джазового оркестру. Я спускаюсь у туалет, він великий і порожній, з підлоги світять ліхтарі бузкового кольору, відкриваю кабіну, зачиняюся зсередини і заворожено дивлюся на великий бузковий унітаз, опускаю кришку, сідаю на нього і починаю лаштувати свою папіросу.