Юрій Винничук - Діви ночі

— Ні вже. Дякую. Досить із мене таких робіт. З цієї ще не звільнився.

Решту дня я провалявся у Франя. Увечері заїхав до лікарні, але лікарка сказала, що Дзвінка й досі не очуняла.

— Вона отримала надто велику дозу. Але усе буде нормально. Можете не турбуватися. Приходьте завтра вранці. Я нині чергую цілу ніч. Вранці вже її випишемо.

— Чи я можу хоча б зазирнути в палату?

— Будь ласка. Але не підходьте до неї.

Дзвінка мирно спала, розметавши волосся на подушці. Обличчя її було бліде, але спокійне.

Франьо збирався на операцію. Надя лежала на канапі перед телевізором і випускала клуби диму.

— Може, й мені з тобою поїхати? — спитав я.

Франьо кивнув головою у бік кухні, і ми вийшли.

— У жодному разі, — сказав упівголоса. — Там будуть високі міліцейські чини. Акція на всю потужність. Їдуть лише свої люди. — І знову тицьнув пальцем під носа: — До Наді не приставати.

— Ти мене знаєш. Все, що я зараз потребую, це побільше алкоголю, аби заспокоїти нерви.

— Пий, що бачиш. Чао.

Я поліз в бар і витяг пляшку сухого шампанського та Мартіні.

— Ти все це збираєшся вдути? — поцікавилась Надя, солодко потягуючись.

— Я думаю, ти мені складеш компанію.

Я підсунув журнальний столик і розставив на ньому пляшки та келишки.

— Ну-ну, і що це буде за коктейль?

— Називається «Зимна Мері».

— Чому «зимна»?

— Фригідна тому що. Для гарячої бракує коньяку.

— Не хочу. Суміші з коньяком надто підступні. Коли я п’яна, я собою не керую.

— Відколи це? За моєї пам’яті ти ще керувала собою.

— А тепер ні.

— І чим це небезпечно для мене?

— Невідомо.

— Так між нами, я пообіцяв Франьові до тебе не доторкатися.

— Брешеш!

— Він мене попередив, щоб я до тебе не пхався.

— Брешеш!

— А як ти гадаєш, чому він вивів мене на кухню?

— Дебіл!

За це ми і випили. Після двох келихів, я відчув суттєву полегкість, мої нерви заспокоїлися, і в милому патяканні з Надею проминув весь вечір. Але навіть тоді, коли вона нарешті пішла спати, я не склепив повік.

Франьо повернувся пізно вночі. З його щасливого обличчя можна було здогадатися, що облава вдалася.

— Ну, все! — вигукнув він. — Фірмі пана Ромця настав капець! Що ти там міряєш? Налий і мені.

— Розказуй, не трави душу.

Він упав на канапу з келихом, жадібно відпив і сказав:

— Ми зупинили авта на сусідній вулиці, далі пішли пішки. Міліція оточила всі три будинки, а тоді висадила двері. Ті жлоби навіть не боронилися, їх раз-два скрутили, речові докази — дві касети — знайшли там, де вказав. І шлюс!

— Ну, і кого ви загребли?

— Пана Ромця, пана Зенця, його жінку, ще того бурмила Макса… Ну, там ще була служниця, але ми її відпустили… Стара баба. Ще якась дівчинка спала. Ми її не рухали.

— Стривай, а фрау Ольга?

— Фрау Ольга? — перепитав Франьо, і мені відразу стало кисло на душі. — Яка фрау?

— Там була ще одна жінка. Вона серед них, може, найнебезпечніша.

— Ніякої жінки ми не бачили. В першому будинку був Роман, Макс і служниця. В другому тільки якась дівчинка. А в третьому Зеньо і його жінка.

— І ви всюди дивилися?

— По всіх кімнатах, по всіх закамарках.

— А там, де спала дівчинка?

— Але там нікого не було!

— Під ліжком дивилися?

Франьо наморщив чоло і здвигнув плечима…

— Чорт його знає… Повинні були дивитися.

— Зрозуміло. Вона випорснула.

Неясна тривога раптом охопила мене.

— Франю, поїхали!

— Куди? Я спати хочу.

— Я кажу: поїхали! То не є жарти. Чи ти хочеш прокинутися з перерізаним горлом?

Він витріщив очі, але я зблефував якраз влучно. Він миттєво зібрався, прихопив пістолет і ми тихенько, щоб не розбудити Наді, вийшли з хати.

— Куди їхати? — спитав у машині.

Я назвав лікарню.

— Заберемо звідти одну дівчину.

Франьо важко зітхнув.

Я потермосив вхідні двері, звідкись виповзла заспана чергова, і я їй показав десять карбованців.

— Розумієте, їду вранці у відрядження. Мушу з жінкою побачитись.

— Хоч би цукерки купив, — буркнула вона. — 3 порожніми руками до жінки йде.

Я помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки. За столом куняла знайома лікарка. Коли я торкнувся її рукою, вона здригнулася і закліпала очима.

— Чого ви серед ночі?

— Мушу її забрати.

— Вона спить.

— Нічого.

— Добре, тільки без шуму.

Я зайшов у палату. У нічній тиші чути було рівномірний подих. Але то був лише один подих. І Дзвінці він не належав.

Коли я торкнувся її, то не стримався від розпачливого зойку. Дзвінка була холодна. Я не вірив самому собі і приклав пальці до шиї. Шия теж була холодна і пульсу під пальцями я не почув.