Юрій Винничук - Діви ночі

— А хто тут з Києва? — спитав я пошепки.

— А он той лисий.

— Тут половина лисих.

— Але він єдиний — як бубон. Схожий на Хрущова.

Так от він, підкорювач дитячих сердець і дегустатор цноти. Руки в нього були короткі й товсті, животяра випинав над мішковидними штанами, і рухався він, мов дерев’яна лялька, розсипаючи на всі боки щасливу усмішку.

Вся компанія, весело перебалакуючись, посунула в будинок. Ми з Лідою попід руки замикали процесію. Вона пригорталась до мене своїм м’яким гарячим тілом і видихала у вухо жар тропіків.

Дівчата наводили перед дзеркалами останні штрихи. Сукні звабливо оголювали плечі до самого пояса. Обидві малі дівчинки мали намальовані личка і щедро наквацяні губи. Вони вже не трималися за руки, а стояли коло входу в бенкетову залу й зачудовано озирали багаті столи.

Гості затопили хол, і їхні жадібні очі відразу ж почали обмацувати стрункі дівочі фігурки. Дехто відразу починав розмову, зустрівши, очевидно, знайому.

— Просимо з дороги на чарочку, — проголосив пан Зеньо.

Своїм товстеньким виглядом він не відрізнявся від гостей і чувся межи ними знаменито.

Весь тлум повалив у залу і зосередився побіля столів. Дівчата моментально попідпливали до своїх клієнтів і почали їм накладати в тарілки. Тільки обидві дівчинки відбилися від гурту й харчувалися самі.

Довкола аж гуло від голосів, плямкання, сьорбання, дзенькоту келишків і виделок. Алкоголь поволі вивільняв їхні душі. На столах лежали фаршировані коропи, заливні судаки, печені поросята, фазани з барвистими хвостами, купи м’ясива, гори шпинату, салатів, фруктів.

— Яке наше завдання, щось я не второпав, — поцікавився я у Ярка, відірвавшись від Ліди.

— Стояти і спостерігати. Трапляються різні ексцеси. Коли виберешся до Франя? — спитав упівголоса.

— Я не знаю… Може, завтра або позавтра.

— Не тягни. Час підпирає. Мені здається, вони щось затівають.

— Що вони можуть затівати?

— Проти мене.

— Чому ти так думаєш?

— Бо хочуть тепер мене весь час мати на оці.

— Ти будеш сьогодні фільмувати?

— Так. Того гостя з Києва. Це якийсь заступник Щербицького. А ще маю зняти гру в «дев’ятку». То вже гості замовили.

— Що це за гра?

— У «дев’ятку»? О, то є улюблена гра всіх партійців. Дев’ять голих дівчат стають в позу «мама миє сходи». Тоді робляться ставки. Біля кожної складають, скажімо, по сотні. Гравець повинен по порядку, переходячи від першої до дев’ятої, всім дівчатам запхати по п’ять разів. А скінчити лише на дев’ятій. Коли це йому вдасться, забирає всі свої гроші. Якщо не втримається і скінчить раніше, то вважається, що програв. Взагалі мало кому вдається виграти.

За вікнами смерклося, і в будинку спалахнуло тьмяне інтимне світло. Гості вже почали скидати піджаки. Пан Зеньо повідомив, що бажаючі грати в рулетку можуть завітати в сусідню залу.

Ярка покликала фрау, я зостався сам. Але недовго. Біля мене раптом виросла Ліда.

— Таке враження, що ти нудьгуєш.

— Я на роботі. Яка тут нудьга? Я на такій забаві вперше.

— О-о, то тебе чекає море задоволення.

Вона кокетливо до мене всміхалася, вигинаючи своє тіло і надимаючи повні груди. Була вже під газом.

— Налий мені, кіцю.

— Що ти п’єш?

— Кампарі. Собі теж налий, вип’ємо на брудершафт.

Я налив, ми переплелися руками, одним духом вихилили келихи і Ліда з таким смаком засмоктала мої вуста, що я на хвилю втратив здатність дихати. Мимоволі моя долоня лягла їй на перса, Ліда застогнала і притислася до мене всім тілом. Проте я вивільнився:

— Хвилинку! Я на праці. Ще чого доброго побачить твій шеф.

— Він зайнятий, бачиш, як тиснеться з якоюсь блондинкою?

— Цікаво навіщо він возить тебе зі собою?

— А я тут своя людина. Мені теж щось належиться від життя.

— О-о, то ти мусиш знати дуже багато про свого шефа. Може, він тебе навіть боїться?

— Тут усі всіх бояться. Так і живуть. Налий мені ще. Ти за мною зовсім не пильнуєш. Я ж дама.

— А чим ти займаєшся, коли відбуваються якісь пікантні забави?

— Ну, які, наприклад?

— Наприклад, «дев’ятка».

— Ха, то ти вже й про це знаєш. А я розважаюся разом зі всіма.

Я розкрив від подиву рота. Але вона не дала мені його закрити.

— Я і є «дев’ятка».

— О… дуже приємно… Мабуть, тобі нелегко чекати, поки до тебе дійде черга.

— Нелегко… Але зате я вже маю діло зі справжнім мужчиною. Мені здається, ти б у цю гру виграв.

— Я?.. М-м, не знаю, не пробував.

— А спробуй! Я тебе буду чекати.