Юрій Винничук - Діви ночі

— Тоді нам залишається тільки тішитися краденою любов'ю? — зітхнув я.

— Напевно, — відказала вона. А по хвилі додала: — Мені чомусь страшно. Якесь лихе передчуття. Мені часом здається, що я доживаю останні дні і мушу взяти від життя все, що тільки можливо. Це щось, як відчуття приреченої людини.

— Звідки в тебе такі дурні думки? Я не думаю, що це безвихідна ситуація. Треба тільки набратись терпіння і чекати. На свій час.

Вона зітхнула.

— Він може й не прийти…

— А ти пані Аліні розповідала про свої страхи?

— Так.

— І що?

— Як бачиш. Тепер я не одна. Маю тебе. Тільки пробач мене, добре? Мені було так важко і самотньо. Нікого в мене нема крім тебе.

— Але чому ти це зрозуміла тільки тепер? Невже раніше я був для тебе пустим місцем?

— Ти знаєш, я жила таким життям, що не було часу на роздуми. А тут я просто не маю де себе подіти. І отак з нудьги думаєш собі, думаєш… Доки нарешті не починаєш вити з розпачу. Я тільки тепер зрозуміла, що мені бракує найбільше тебе. Мені чомусь здається, що ти зможеш мене вирятувати… Ну, принаймні, спробуєш?

— Дзвінко, я все зроблю, щоб ми були разом. Але скажи мені: кого ти найбільше боїшся?

Вона задумалась.

— Кого найбільше? Але вони всі дуже небезпечні — і Роман, і Макс, і фрау Ольга… Пан Зеньо теж… На вигляд начеб усе спокійно, милі люди. Інколи в мене таке відчуття, що вони мене бачать наскрізь. Я постійно боюся себе чимось видати — словом чи рухом. Я просто знаю, що коли хтось спробує перейти їм дорогу, вони зітруть у порохно.

— Це тепер чекає Ярка?

— Можливо. Але мені здається, що Ярко якимсь чином застрахувався. І змусив боятись його. Ярко не такий простий, як виглядає.

— І як же він себе міг застрахувати?

— Елементарно. Він же фотограф, має купу цікавих знимків. Крім того, знімав на камеру порнокасети. Міг собі залишити копії.

— І що там знято?

— Різні забави. Гості замовляли, аби їх знімали прихованою камерою. Там у кожному покої є потаємна ніша, в якій замасковано камеру, завдяки цьому можна зняти все, що відбувається в ліжку. Отже, він знімав на замовлення порнуху і продавав тим же, кого знімав. А вони потім між собою обмінювалися і оглядали. Ясна річ, вони забирали касету ще того дня, але Ярко завше мав час, аби переписати найцікавіші кадри. Думаю, він має цілу колекцію того добра. Коли захоче, зможе шантажувати.

— Стривай… Але це означає, що твій чоловік у нього в кулаці?

— Мабуть, так.

— Тепер я розумію, чому вони не можуть його позбутися… Фрау Ольга попросила мене, аби я з ним затоваришував.

— Справді?.. Виходить, вони хочуть тебе використати в цій грі. Аби знати напевно, чи має Ярко якесь досьє, чи ні. А якщо має, то де воно.

— Твій чоловік сказав, що й сам має усіх своїх клієнтів у кулаці.

— Має. Але коли Ярко розколеться, то найбільше, на що можна буде надіятися, — це вийти сухим з води. А бізнес доведеться прикрити, а то й ушиватися зі Львова кудись подалі… Котра година?

— За чверть друга.

— Нам пора.

Ми не пройшли й п’ятдесяти метрів, як перестрілися з Ярком. Він ішов нам назустріч.

— Гуляєте? — розплився в багатозначній посмішці, хльоскаючи себе лозиною по ногах.

— Гуляємо, — відказала холодно Дзвінка.

— Я теж. Мушу стирчати тут до завтра. Нудьга… Чи не міг би я з Юрком перемовитись кількома словами?

Дзвінка стенула плечима:

— Про мене… Тільки не затримуй його, бо скоро обід.

Ярко мав якийсь загадковий вигляд. Зі всього видно, що йому неймовірно кортіло щось мені вибовтати, але присутність Дзвінки стримувала. Коли ж вона відійшла, Ярко сказав:

— Ну, можеш тепер тішитися.

— А то чим?

— А тим, що цю відповідальну справу доручили саме мені.

— Яку ще справу?

— Зробити шмон у твоєму покої.

Я похолов.

— Шмон? Ти порпався в моїх речах?

— На твому місці я б здурів від щастя, що порпався я, а не хто інший. Одначе все по порядку. Давай сядемо. Чого нам стовбичити?

Ми сіли в траву.

— Хто тобі доручив обшукувати мій покій?

— Хто ж, як не та стерва.

— Фрау Ольга?

— Так.

— І ти її відразу послухав?

— Це моя робота — слухати всіх. Зрештою, як і твоя.

— Що її цікавило?

— Вона запідозрила, що ти не той, за кого себе видаєш.

— Хіба я себе за когось видаю?

— У наше діло люди з вулиці не приходять. А ти прийшов з нізвідки.

— За рекомендацією пані Аліни. І взагалі, я думаю, це є справа шефа, кого він бере на роботу. До чого тут фрау?

— Фрау — це права рука шефа.