Юрій Винничук - Діви ночі

— Ну, і що ти зараз зробиш? — поцікавився я. — Розженеш весілля?

— На фіґа?! Воно само розлетиться, коли я молоду викраду, — Франьо залився сміхом.

— Так, а потім?

— Завезу на точку і потримаю якийсь час. Після такого скандалу тому тузикові розхочеться в ідилію бавитися.

— Але ж вони вже розписалися.

— Я їм допоможу розвестися.

— Що це тобі дасть? Думаєш, вона й далі в тебе працюватиме?

— А то вже її справа. Мені головне, аби всі інші шалави побачили, чим це пахне. Щоб знали — з Франьом нездалі жарти. Франьові жлоба пригасити, що тобі два пальці обцюняти. А вона ще сама до мене приповзе і буде клянчити, аби взяв назад. Куди така подінеться? Тепер дурнів мало. Піди пошукай ще одного такого благородного.

— Але бачиш, що знайшла-таки!

— Ну, бувають і винятки. Але я такі винятки намагаюся ліквідувати ще в зародку. Тепер нам головне піймати всіх знагла і несподівано. Поки зорієнтуються, ми вже будемо в машинах.

Троє «Жигулів» мчало у напрямку Малехова. У першому сиділи ми з Франьом. У двох інших — восьмеро бійців на чолі з Осею. Авта заїхали у вузеньку вуличку, розвернулися і стали навпроти ресторану, готові кожної миті рвонути до Львова. З яскраво освітлених вікон линуло всюдисуще: «Лєто! Ах, лє-е-то!»

— Словом, так, хлопці, — сказав Франьо, зібравши нас довкола себе. — Все має бути блискавично. Вриваєтесь до зали. Ви двоє залишаєтесь на дверях і повиймаєте усі свої цяцьки, щоб народ відразу спанікував. Ви троє кидаєтесь до молодої. Б’єте молодого в писок і тягнете ту курву сюди. Шепнете їй, що поріжете бузю, як стане кричати. А ви троє робите якнайбільший гармидер.

— Можна стіл перекинути?

— Навіть бажано.

— А телефончики обрізати?

— Це нічого не дасть. У ресторані тих телефонів кілька. Якщо б знайти загальний кабель… Але ми тільки дурно час витратимо. Міліцію викличуть так чи так. Але нас тут уже не повинно бути… Далі при відступі: першими вискакуєте ви троє з молодою, сідаєте в машину. Решта прикриває вихід. У кого є пугач?

— У мене, — сказав Ося і вийняв польського іграшкового пугача, який, проте, виглядав, як справжній револьвер і стріляв, хоч і напусто, але так само гучно.

— Коли дуже будуть насідати, пальни в стелю. Звертаю вашу увагу на таку важливу річ: ви нікого не повинні скалічити! Робіть лише рейвах і паніку. І щоб ніхто нічого зі столів не цупив. Все ясно?

— Так точно!

— Ну, тоді з Богом!

І цигани дружною юрбою посунули на штурм ресторану, а ми з Франьом, яко істинні полководці, зайняли позицію навпроти вікон.

Хлопці все зробили чітко за планом, і їхня поява в залі викликала саме той ефект, на який і сподівалося. Кожен тримав у руках як не фінку, то ланцюг. Ризикувати життям ніхто з гостей, звісно, не наважився. Лише жіночий вереск пролунав аж на вулицю, і якісь перехожі навіть спинилися.

— Бійка, певно, — сказав чоловік.

— Може, у міліцію подзвонити? — спитала обережно жінка.

— Ходімо. Воно тобі треба?

І вони пішли. А тим часом із гуркотом полетів на підлогу стіл. Знову несамовитий вереск. Потім гучний постріл пугача — і мертва тиша. Ані звуку не долинуло з ресторану, поки циганська полонянка не опинилася в авті. Ще кілька секунд — і ми з ревом вилетіли на шосе. Озирнувшись, я побачив кілька сміливців, що висипали з ресторану. Вони з надією чекали на міліцію, і міліція таки з’явилася, вона промчала попри нас на шаленій швидкості. Ося помахав їм услід хустинкою.

Після цього наші авта з’їхали з траси на бічну дорогу, далі в якісь темні провулки, і врешті вискочили на Замарстинівську. Ми вийшли біля «Червоної Рути», Франьо тицьнув мені дві сотні:

— На, постав хлопцям. А я поїхав.

Я віддав гроші і навідріз відмовився заходити до ресторану. На новий гульбан я не мав уже сил. Ося погодився зайнятися джинсами, я переказав йому, куди і коли він повинен під’їхати машиною, але сам вирішив у цьому участі не брати. Аж так глибоко забиратися у вивчення дна я не мав ніякого бажання.

Спихнувши нарешті всі свої сутенерські справи, я з головою занурився в писанину. Треба було записати свої пригоди, поки вони не вивітрилися.

Рано-вранці, двадцять другого липня пролунав голосний стукіт у двері. Але я нікого не чекав і стукоту в двері ні світ ні зоря не сподівався, тому перевернувся на другий бік, накрився з головою і вдав, що мені почулося. Просто жодного стукоту не було і все. Я часто так роблю, коли мені щось неприємне. Я про це намагаюсь не думати і не думаю про нього доти, доки воно не нагадає мені про себе знову. Тоді я починаю його обдумувати рівно три секунди, а потім забуваю навіки. Так я вчинив і цього разу. Але стукіт пролунав зі ще сильнішим завзяттям, і я тоді зиркнув на годинника. Восьма ранку! Який чорт мене будить?!