Юрій Винничук - Діви ночі

Столи були накриті літерою П. На чолі стола сиділи два представники з Центру в товаристві своїх дам. По краях розсілися вже місцеві кадри, а ми з Миколою сіли вкінці столу.

Безладний гамір урешті втихнув, і слово взяв заступник Щербицького. Говорив, як і всі тут, звісно, по-московському, але не вимовляючи «ґ» та не акаючи. Його словниковий запас не вирізнявся особливим багатством, і присутнім довелося почути про небувалі звершення компартії, про те, як львівська організація приємно здивувала своєю бурхливою діяльністю і що товариш Щербицький особисто сьогодні вранці передав телефоном вітання усім присутнім. Я мало не просльозився. Невже він вітав також і мене разом з повіями?

У кожному разі я з задоволенням підняв келих за те, щоб усіх комуняк врешті-решт трафив шляк. Цей подумки проказаний тост мені так припав до вподоби, що я його виголосив подумки ще кілька разів, аж поки мені не стало по цимбалах, є ті комуністи, чи їх нема.

Не буду читача втомлювати описами застілля. Скажу тільки, що боси поводилися за столом так самісінько, як і ми, смертні, але трошки не так. А як, я й сам не знаю. Щось було в цьому бенкеті таке невловиме, що відразу його вирізняло з-поміж усіх, які я бачив. Навіть такі популярні на ту пору анекдоти про Леоніда Ілліча звучали тут із якимсь особливим акцентом.

Що більше випивалося, то все вільнішою робилася застільна атмосфера. Боси потихеньку починали тиснута дівчат, а ті, вірні настановам пані Аліни, густо червоніли й попискували, наче мишки. Це босам дуже подобалося. Таваріщ із Центра навіть вигукнув:

— Ох уж еті хахлушкі!

Після чого всі чомусь дуже радісно засміялися, адже жарт належав високій особі. Засміявся і я, як і належиться, по-хахляцьки. Один із партійців навіть поцікавився, як мене звати і, відрекомендувавшись Анатоль Паличем, запропонував «врєзать». На що я відповів ще більш ідіотським смішком і, звичайно, випив з Анатоль Паличем «нашенской», хоча досі старанно налягав на імпорт.

Настала нарешті пора попускання пасів. Окремі товариші вставали з-за столу і чалапали до вбиральні. Спочатку в будинок, а далі після чийогось прикладу просто в кущики, ще й дівчат кликали на брудершафт. А коли, було, і я попхався в кущі, то Микола мене зловив за рукав:

— Дурний! Думай, що робиш!

Довелося мені плуганитися в ту резиденцію. По дорозі назад я наткнувся у холі на бармена.

— Це вам Віра передала, — сказав він, підкидаючи мені щось у кишеню.

То був конверт, а в ньому чотири двадцятьп’ятки. Мій нинішній гонорар. На папірчику, який був з грошима в конверті, писалося: «Передай тій дівчині, що Додик мазохіст і примушує шмагати себе ременем. Після чого вимагає орального сексу, бо в нього ніколи не буває повного стояка. Чао».

Треба було якимсь чином передати цю записку Дзвінці.

Чи то від випитого вина, чи то від несподіваного бажання плюнути на це все й чкурнути додому, яке враз мене охопило, але щойно я поклав цю записку в кишеню, як відразу ж за неї забув. Мені раптом стало нестримно нудно. Чомусь уже відпала охота вивчати життя. З квасною міною поплентався я до столу. Але стіл був порожній. Головні події відбувалися тепер у басейні.

Один із босів стрибнув у воду і тепер, стоячи в костюмі по пояс у воді й тримаючи в одній руці пляшку горілки, а в другій келишок, гостинно запрошував брати з нього приклад. Придивившись, я упізнав гостя з Києва, його високий ранг заразливо вилинув на решту партійців, і незабаром у воду почали стрибати й решта гостей. Всі вони небавом збилися в коло і зайнялися причащанням. Я спробував воду рукою. Вода була тепла, видно, басейн підігрівали. Але купатися в костюмі якось не хотілося. Додик стрибнув останній. Він верещав найбільше, голосно пирхав і бив руками по воді, очевидно, щоб його помітили. Але начальство жодної уваги на його подвиги не звертало. Ледве чи звернуло б і на мій.

Дівчата носили і кидали своїм кавалерам канапки, а одна навіть пожбурила пригорщу раків. Кавалери вдавали, що не можуть піймати закуску і та, плюснувши, осідала на дно. Товсті, лисі й мордаті, вони скидалися на звичайних хлопчаків, що вирішили трохи подуріти.

Микола звідкись приволік дикту і, наклавши на неї закуски, пустив цього плотика на воду. Мабуть, він не сподівався того, що сталося за кілька секунд. Хтось закричав:

— Ворожий корабель!

І всі враз, мов яке регулярне військо, розпочали шалену артпідготовку. Все, що було в руках, полетіло у ворожий корабель. Коли руки спорожніли, у рух пішли мешти. Поки на дикті не зосталося й сліду від гори канапок та салатів, артилеристи не заспокоїлися. Оце було видовище!