Юрій Винничук: Діви ночі

— Смакалік? — знову перепитали вони, не перестаючи хихикати, так, як це, мабуть, чинили чарівні англійки, коли зустрічали чарівного аборигена.

Тоді вже я перейшов на свою ламану російську і пояснив, про що йдеться, описавши, звісно, і ті вісім способів. Ясно, що тут і камінь пустив би слину, а тому я не здивувався, коли обидві скочили зі мною в трамвай і навіть милостиво зафундували талона.

Заки ми дісталися моєї хати на Голоскові, милі дівчата повідомили, що вони з Одеси і працюють в одеському цирку, який саме прибув до нас на гастролі.

Мешкав я на ту пору сам у привітному будиночку, який належав колись моєму дідові. А кишку та інші смачнющі речі передали мені зі Станіслава батьки, бо там, де вони жили — на благословенній Софіївці — трималося не тільки гусей, качок, кролів, свиней, кіз, а навіть корів.

І от, коли ми плямкали вже над другою пательнею, панночки розкололися: ніякі вони не циркачки. Просто приїхали до Львова погуляти. Ніде не працюють, але кожна має однокімнатну квартиру в Одесі.

— Не знаю, чи коректним буде з мого боку запитання: з чого ви живете?

Панночки не могли натішитися моєю наївністю:

— Який же він милий, правда?

Щось несміливе і туманне почало засвічуватися в моїй голові, неясний здогад ставив усе на свої місця, але одразу ж і находив опір при думці: а що сказала б моя ненька, якби дізналась, що гордість її кулінарного мистецтва — найкращу кишку всіх часів і народів — цямкають оці… оці… е-е… не знаю, як і сказати, бо те смачненьке слівце, яке має моя мама для даного хобі (нагадую: це був 1978 рік, коли професією таке заняття ще не називалося), може викликати у вас спазми горла, і якщо ви ненароком їсте зараз вареник, то ліпше мені стриматись.

— Так, він дуже милий, — підтвердила друга панночка і провела теплою долонею по моїй щоці.

У читача може скластися враження, що автор був набагато молодший від своїх гостей. Насправді було навпаки. Я мав тоді двадцять шість років, а дівчата — по вісімнадцять. Однак почувалися вони впевненіше й розкутіше, аніж я, вони сипали дотепами, говорячи цілком культурно, і лише деколи вставляли якесь одеське слівце. Одну звали Маріанна, а другу Лена (насправді Олександра, що їй дуже не подобалося). Я їх відразу перехрестив Марунькою і Леською, на що вони відреагували божевільним реготом, але не заперечували.

Попоївши та запивши львівським пивом, мої кралі повмощувалися на канапі, закурили «Marlboro» і почали розповідати.

Шлях на панель для кожної з панночок пролягав своєрідно. Марунька у восьмому класі «втріскалася» у спортсмена-десятикласника і віддалася йому на природі. Але, як виявилося, для цього спортсмена вона була лише черговим рекордом, досягнувши якого, він заспокоїтися не міг і рушив на подолання нових бар’єрів. Ну, а Марунька, винятково з бажання забутися, закохалася вдруге. А потім утретє і вчетверте.

У дев’ятому класі вчитель фізики показав на свою долоню і проголосив, що скоріше у нього там волосся виросте, аніж Марунька перейде до десятого класу. Тоді наша Марунька, недовго думаючи, «випадково» застає фізика в його кабінеті після уроків і так жалібно-жалібно, опустивши соромливо очка, просить консультації. Учитель не був із заліза і тут-таки зловив таксі й повіз палаючу любов’ю до фізики дівчину на свою хату. Рівно о вісімнадцятій нуль-нуль урок було закінчено, бо мала повернутися з роботи вчителева дружина, а вона чомусь не любила хатніх уроків. Учитель тицьнув Маруньці два карбованці на таксі, висловивши переконання, що однієї консультації буде малувато.

Марунька щасливо переповзла в десятий клас, хоч долоня фізика так і не покрилася волоссям.

Згодом, уже маючи досвід, вона домовилася про консультації ще й з іншими вчителями. Ба, навіть із самим завучем. Можна, правда, було консультуватися і в директора, якби це не була жінка.

Гадаю, ви не здивуєтесь, якщо я скажу, що Марунька вступила до Одеського університету на заочне відділення і на час нашого знайомства закінчила перший курс. Консультації їй давали охоче, а деякі викладачі, «врубавшись в струю», уже самі заганяли Маруньку в глухий кут незадовільними оцінками, провокуючи таким чином хатні уроки. Слухняна студентка не відмовляла ані тридцятилітньому, ані шістдесятилітньому.

З цього приводу пригадую, що була і в Станіславському педінституті теж отака Марунька. Один професор в літах побився об заклад у компанії, що охоче проведе ніч з цією панною. Заклад був прийнятий одноголосно. Якби викладач не справився, то мав подарувати дамі норкове хутро, а якщо б опинився на висоті, йому мали завезти «на хату» десять ящиків шампанського.