Юрій Винничук - Діви ночі

У мене справді була одна знайома, яка мучилася цією проблемою і раз навіть випитувала в мене: «А що б ти зробив, якби твоя наречена приховала від тебе, що вже не дівчина?» Нагадаю читачам, що це був 1978 рік. Відтоді наші моральні засади зробили значного стрибка. І тепер, ясна річ, ніхто собі такими проблемами баків не забиває. Він спитає: «Спала?» — а вона відповість: «Спала. Але тільки раз і не насправжки». От і все. Він задоволений, та й їй гора з пліч. Попробуй доведи, що то було не раз та й таки навсправжки! А тоді, знаєте, були випадки, коли панна тяжко переживала минулі подвиги і вдавалася до способу, який передався нам ще від бабусь. Однак операція «Цитрина» вдавалася тільки тоді, коли пошивалося в дурні ще невинного парубка, або ж точно було відомо, що з незайманкою він іще справи не мав, а тому особливої різниці не дочовпає. Тільки ж спробуй такого знайти, хто в цьому признається, кожному хочеться виглядати за коханця з неабияким стажем.

Однак пані Аліна таки винайшла безвідмовний метод, хлопа легенько надувалося навіть тоді, коли він пройшов Крим, Рим і навіть площу Пігаль. В основі цього методу полягала психологічна обробка майбутнього супутника життя, яка починалася задовго до весілля і тривала буквально до капітуляції останніх оборонних укріплень. А цього вже, крім самої пані Аліни, не міг навчити ніхто.

Її дівчата містом не швендяли, у ресторанах не чипіли й алкоголь вживали в обмеженій кількості. Пересувалися лише в автах. Місцем праці могла бути лише вілія, хата пані Аліни чи інша приватна квартира, але ніколи не готель. Деякі дівчата, розбагатівши, самі купували дачний будиночок. Такий спосіб не впливав на їхню репутацію і не перешкоджав щасливому сімейному затишку, бо окремі з них і після одруження не поривали з любою пані Аліною.

Клієнтура трималася в таємниці, й мені лише кілька разів повз вухо черкнули посади й прізвища, від яких щелепа сама собою відвисала вниз, а губи складалися в багатозначне «Ого!».

— Овва! Кого я бачу! Пан піїта! — привітала мене пані Аліна після тривалої розлуки. — Якими вітрами вас завіяло? Ну, ходіть, ходіть, якраз є свіжа кава. І десь-те пропадали?

— Та я ж на рік до війська попав.

— Справді? Матко рідна, а чому-сьте мене не сповістили? Я б вас на місяць на Кульпарків до вар’ятів спровадила, зате б не стратили цілого року.

— Та я й у війську собі раду дав. А після місяця на Кульпаркові хто його зна, чи не виявилася б у мене манія переслідування або імпотенція.

— Ну нє! Та я вже як ся домовляю, то домовляю. У мене все грає. Вам би ніхто не посмів робити заштрики. Дайте спокій!

Ми розсілися по фотелях, цмулили каву і розмовляли. Загалом у вітальні за цей час нічого не змінилося, пальми і фікуси дещо вигналися, на стінах побільшало картин, тільки й того, що з’явилися чотири клітки з канарками.

— Мені їх подарував панотець зі Щирця. У нього дев’яносто шість канарок! Уявляєте? І кожна співає у свій час. Тобто кожні п’ятнадцять хвилин котрась стерва прориває собі горлянку! Я б збожеволіла. Я б запікала собі цих чортових канарок щоранку на сніданок і з величезним задоволенням знищувала б, дбайливо відзначаючи кожну в зошиті. Я б їх навіть начиняла вишнями, аґрестом і чорними порічками, а потім тушкувала в сметані і помідоровому соці. Мої теж поділили собі добу на штири частини. Але це вже не так страшно — іно кожні шість годин. Я звикла.

— Як для мене, то одна канарка зайва.

— Ну, та певно, ви молоді потребуєте для сну більше. А нам старим порхавкам і шести годин сну забагато. Хоча так по-правді, то я люблю си й по обіді трохи втяти. Ну, то що вас привело знову до мене? Тільки не кажіть, що хочете знову розпитувати про львівські кнайпи. Я вам оповіла все, що знаю.

— Ні, я маю до вас ділову пропозицію.

— Овва! Не вірю своїм вухам.

Після недовгої увертюри я виклав господині суть справи.

— Десять дівочок? Мамцю рідна! А то що має бути за вистава?

— Партійна забава. Просто я трохи влип і мушу викручуватися.

— Ну, якщо в цьому зацікавлені ви… Дівочки мають кудись їхати?

— Так. Але то має бути вишукана публіка.

— І кілько дають?

— Три тисячі, але п’ятсот забере той, хто мені це запропонував.

— Пхе! І то мають бути гроші! Як я ще візьму п’ятсот, то що сі зостане? А вам також щось має перепасти, нє?

— Ні, мене тут гроші не цікавлять. Я ж кажу, що мушу викручуватися. А крім того просто хотіло б ся потрапити на таку забаву. Знаєте, для повного щастя бракує ще й такої пригоди.