Юрій Винничук - Діви ночі

Сидимо в порожній напівтемній залі.

— То ти що, дійсно про ті годинники не знав нічого? — питає Микола.

— За кого ти мене маєш? — відказую діловим тоном. — Якби я взявся, усе було б шито-крито. Навіть ти нічого не занюхав би.

— Овва!

— Еге. А ти думав!

Микола випиває чарку, замислено жує шинку і, ніби між іншим, цідить:

— Да-а, шкода, що так сталося… А то маю я для тебе незлий ґешефт. За кілька днів якась там нарада… Тузи поз’їжджаються. От їм і треба дівчаток. Можна непогано заробити.

— А що, Франьо не може організувати?

— Дівчата повинні бути інтелігентні. Такий нюанс. А у Франя, сам бачиш, який контингент — лярви. Хіба їх можна начальству чи партійним шишкам пропонувати?

— А шишки будуть місцеві?

— І місцеві, і столичні. Сам розумієш, мусимо показати вищий пілотаж. Щоб мали вони, що згадувати вдома.

— Невже ти думаєш, що соски їм не підійдуть?

— Та вони підійшли б, але ж то все старі пердуни. Їм же не тільки сексу треба, а щоб і поговорити, час провести. А з сосками що — дав до писка і шлюс. Що ти з неї візьмеш? Маю таку підозру, що кількість висмоктаних прутнів суттєво впливає на розумові здібності.

— То візьми собі моїх одеситок. Вони саме пішли в номер.

— Ні, вони пішли в ка-пе-зе [17] КПЗ — камера попереднього затримання. (прим. автора) .

— Що?.. Як то? Вони ж годинники віддали!

— Так, але мають з Одеси хвоста. Хіба тобі не відомо?

— Ну, знаю — убивство Шафи. Але ж вони ні при чому.

— Розберуться. А поки будуть розбиратися… хе-хе… давай дзьобнем… Вони ж, шалави, тими дзиґарками до себе тільки увагу привернули… Перевірили по картотеці — є такі. От і загребли. У нас теж план. Так що дякуй Франьові. А то б і ти влип.

— Я? Ще чого!

— Ну, не влип, то хоча б газу трохи спустив… Отакі діла. Ну, то як, берешся теличок підкинути? А то Франьо мене вже заграв. Привів якихось шалав, а ті побачили стіл та як почали хляти наполеон-камю та запивати чінзаном — копита й повідкидали. Не було з ким і файдолитися. Тузи матом крили, як портові вантажники. Облажався Франьо тоді навіки… А інтелігентні курви зараз дефіцит у нашому засраному світі. Нема школи.

Школа!

Це слово вмить натиснуло в моєму мозку на малесеньку кнопку: розчинилася шафа і висунулася шухляда, а в шухляді лежала картка, на якій красувалося ім’я пані Аліни.

Аліна Корчовська, повія екстра-класу, секс-бомба 1938 року, особиста коханка президента міста Львова, панна, яка зачарувала своїми привабами не тільки самого Пілсудського, а й митців та поетів Львова. Зараз це вже старенька бабуся, бо народилася 1909 року. Отже, має шістдесят дев’ять. Зазнайомився я з нею три роки тому, коли, працюючи в обласному архіві, натрапив на її справу, яку завела поліція у зв’язку з убивством власника ресторації «Де Ля Пе» Йозефа Ґросса. Панна Аліна полюбляла милуватися Львовом з балькону ресторації, і ось якогось дня пан Ґросс випав саме з цього балькону вниз головою. Високий вродливий офіцер драгунського полку, який відпочивав за столиком разом із панною Аліною, безслідно зник. Чи міг він бути причетний до вбивства, слідство так і не встановило, адже панна Аліна твердила, що бачила його вперше в житті й він просто підсів до її столика. Звичайно, вгостив шампаном, вона не відмовилася, це ж так природно, обличчя його не запам’ятала, бо ж панували сутінки. На цьому все й скінчилося.

Виписавши зі справи необхідні дані, я загорівся розшукати пані Аліну. Життя довоєнного Львова мене манило і чарувало, я жадібно збирав розповіді ще живих людей і нанизував їх, мов намистини. А хто про тамтой Львів може розповісти краще, ніж фахова повія?!

Отже, коли я її відшукав, то виявилося, що скромна бабуся провадить невеличку приватну школу повій. Але про це дещо згодом.

Зараз я отримав пропозицію, про яку можна лише мріяти: попасти за стіл місцевих та залітних божків! З дна — на самий Олімп! Нехай і в республіканських масштабах, але все одно Олімп. Як добре, що Микола проказав оте слово «школа»!

— Давай так, — кажу, підливаючи Миколі горілку, — завтра об одинадцятій вечора я дам відповідь.

— Добре. Тільки май на увазі — ніяких піндюрок! Мають бути порядні курви, охайні і чисті.

— Скільки буде клієнтів?

— Може, з десяток. То буде спеціальна клієнтура. Всім треба по дівці.

— Ого!

— Такий нюанс.

— Що ж то за нарада?

Микола стишив голос і прохрумтів квашеним огірком:

— Обласна звітно-виборна партійна конференція. Заступник Щербицького прибуде.