Юрій Винничук - Діви ночі

— Пагулали, да? — регоче Маріанна.

— А ці квитки тепер у твоїй торбинці? — здогадуюся.

І тепер уже всі троє регочемо як навіжені.

— Ні, їх уже там нема. Ми ж їздили на вокзал за речами. — При цьому Єлена кладе мені в кишеню двадцять п’ять карбованців. — Ти задоволений?

Ще б пак! Вісімдесят п’ять крб., не рахуючи мештів! З них двадцять п’ять крадені. За таку суму ще не садять. Я можу спокійно пити шампанське.

Відчуваю, як усе глибше і глибше опускаюся на таємниче дно. «Граєшся з вогнем, — шепоче мені на вухо пані Осторога. — Ніхто тебе не врятує, коли вляпаєшся по вуха. Бо ти — сам. І ніхто». Ба й справді, хто я? Письменник? Але ж я ніде не друкуюся. Що я комусь поясню? Вивчаю життя повій? Щоб написати оповідання?… Ні-ні, цього в жодному випадку говорити не варто. Я уявляю, як сивий капітан міліції дивиться мені в очі й докоряє: «Пишеш наклеп на нашу дійсність? Для тих, що за кордоном? Обливаєш багном свою Батьківщину? На кого ти працюєш? Признавайся! Добровільне зізнання полегшить провину!»

Майже такі слова я почув, коли мене затримала міліція при здійсненні жахливого злочину: я фотографував сміттярку. А в сміттярці порпався горбатий дідусь. Ніколи не думав, що сміттярки належать до військових об’єктів. А виявилося, що саме так. Плівку засвітили, мене кілька годин понудили, змусили написати пояснення і відпустили. До наступного разу.

— Ці п’ятсот крабів ми б поділили порівну, — зітхає замріяно Маріанна. — Погоджуйся. Тут золоте дно.

— А Франьо?

— Гадаю, від комісійних він не відмовиться.

— А лягаві?

— Ну й дивак ти. З лягавими завше можна домовитися. Хіба ти ще не помітив, що міліція на проституток уваги не звертає? А не звертає тому, що їх у Радянському Союзі нема. У нас нема ані сексу, ані проституток. А як можна покарати того, кого не існує? Врубався?

— Сутенерів теж не існує?

— Натурально! Звідки їм узятися без проституток?

— Зате є інша можливість — притягти за неробство.

— Хіба якусь хвойду, як он та твоя знайома, — і Маріанна киває на профуру. — А путана має усі документи в порядку. Я, наприклад, працюю лаборантом у школі.

— Цікаво — такі зарібки, як за вчорашню ніч, мабуть, нечасто трапляються?

— Бувають і більші. Треба відчувати клієнта. Я одразу оцінюю його можливості. Адже ми працюємо під недосвідчених дівчаток. Я розумію, що це до пори, до часу, потім уже такий номер не пройде. Але зараз у нас такса — не нижче п’ятдесяти. Під час розмови з клієнтом орієнтуюся, наскільки він вляпався в мене і якими фінансами диспонує. Потім я піддаюся на вмовляння піти з ним на квартиру чи в готель, але попереджаю, щоб не пробував підкрадатися. Тоді він спокушає золотими горами. Зазвичай, дуже абстрактними. Але доки я не почую щось конкретне і, заливаючись рум’янцем від сорому, не погоджуся, доти я нікуди з ним не піду.

По дорозі натякаю, що він може мене обдурити. І розпашілий клієнт платить наперед… Кожен має свій метод.

— А що буде, коли станете старшими?

— Нічого страшного. Просто зараз ми при мінімумі праці дістаємо непогані гроші. Згодом змушені будемо вигострити майстерність. Опікун нам тоді також дуже буде потрібен, аби робити рекламу. Все-таки мені незручно вихваляти себе перед клієнтом.

— Але ж є ще одна перспектива — вийти вигідно заміж! — встряє Єлена.

— А я цього й не відкидаю, — погоджується Маріанна. — Це взагалі ідеальний варіант — вийти заміж за дійсного члена академії наук.

— Шкода тільки, що на ту пору, коли вони стають дійсними членами академії наук, їхні члени стають вже недійсними, — засміявся я.

— Подумаєш! А нам цього й не треба. Головне — прожити життя так, як казав Островський. Щоб не було мучітєльно больно. Потім. З життя треба взяти все найкайфовіше. І якнайбільше. Такий девіз.

— До нас ідуть, — шепоче Єлена.

Справді, до нашого столика прямує троє поляків. Усім близько сорока. Двоє чоловіків і одна жінка. У неї великий круглий живіт, а повні стегна, здавалося, ось-ось вигулькнуть з жорстокого полону тісних джинсів і являть нам свою рубенсівську драгливість.

— Przepraszam… Czy tu wolne miejsce? [8] Вибачте… Чи є вільні місця?

Мотаємо головами, що означає водночас і «не розуміємо», і «не зайнято». Поляки вмощуються й діловито роззираються за офіціянтом.

— Готі го арістос ятрос каі, — каже Єлена.

— Хреяс тон ен моріон, — підтримує розмову Маріанна.

— Батрахоміомахія, — пригадую назву поеми Гомера.

Поляки замовкають і прислухуються. Так само завмирає карась, коли помітить хробачка. А потім р-раз! — і губа на гачку. Вони здогадуються, що ми не місцеві, але це їх інтригує і водночас сковує. Вони не знають, як себе вести, і в перші хвилини взагалі мовчать, лише переглядаються.