Емма Андієвська - Роман про добру людину

Звісно, може Пригарі й не здалося б, ніби Ґудзій знає про Слушка, лише мовчить, якби того вечора, як він із надто довірливим чи надто самовпевненим Слушком востаннє мандрував до Ізару, отець із чаркою в руці не вистромився з дверей третього бараку і, ймовірно, їх обох запримірив, про що Пригара зовсім забув (бож Ґудзій появився лише на секунду й одразу щез), аж поки із бляшаних кручених паничів пролунав наждачний голос, який розворушив його пам'ять.

Зрештою, не виключене, що й сам нявкотливий голос Пригара почув тільки тому, що надто зосередив слух, перевіряючи після служби Божої, чи й справді (як це він з неспокоєм запримітив останнього часу) ім'я Слушка і ще якісь, покищо невиразні звуки, ладні кожної миті обернутися його власним ім'ям, дедалі настирливіше домішуються до музики Ониськового органу, який (після марних спроб Ониська ульокувати своє твориво в греко-католицькій церкві) всупереч традиції й здоровому глуздові (цього осуду Пригара ніколи й не приховував, відверто висловлюючи його не лише знайомим, а й самому отцеві ріжучи правду в очі) з вини безголового Ґудзія, що пожалів одержимого винахідника (Пригару ніхто ніколи не жалів, та й він не дозволив би себе жаліти, як песика!), опинився в православній церкві, де Онисько перед початком і після відправи (на думку Ярця Мигаля, знавця найпотаємніших сторін таборового життя, Ґудзій лише за цієї умови й погодився, яка проте цілком задовольняла винахідника) годинами вигравав елегії-канти (так бодай Онисько окреслював свою музику, твердячи, ніби вона злагіднює й очищає від погані людську вдачу), дивуючи таборян, як із водяної діжки, виповненої колінчастими рурами-міхами, що скидалися радше на бляшані хоботи, повідгороджувані один від одного чи то подіркованими патиками, чи то сопілками з млинкоподібними коліщатками- оздобами вгорі, линуть досить незвичні, неголосні, але напрочуд приємні звуки, — з чим Пригара ніколи не погоджувався, хоч Прокіп Яловецький (актор, режисер, сценарист, баба-повитуха, рапсод, а на дозвіллі просто душа-гульвіса, який один час навіть дружив із Пригарою) в захопленні від дивовижної музики (властиво через неї Яловецький остаточно й розлаявся з Пригарою), кілька разів випозичав орган-діжу разом із Ониськом для театральних вистав, бож грати на тій споруді вмів тільки сам винахідник.

Щоправда, траплялися дні, коли й Онисько не міг упоратися зі своїм органом, конче потребуючи ще й двох помічників, які з чайників доливали воду в діжку-орган, ніби від зосередженої гри вся рідина одразу випаровувалася в звуки, попри те, що Онисько заздалегідь наповнював орган-діжу водою, ставлячи біля ноги ще й повне відро про запас.

Самозрозуміла річ, подібне видовище мимоволі притягало всіх таборових бешкетників, які під час богослуження, коли Онисько не сидів за музичною спорудою, або після відправи, коли він, замріявшися біля свого творива, дивився крізь речі на лише йому відкриті райські видива, нічого не зауважуючи навколо, — кидали камінці й жаб у діжку- орган, і в рурах тоді одразу починало шипіти й квакати, крізь отвори появлялися кількаповерхові ковпаки салатної піни, коліщата-отвори шалено урухомлювалися, розхитуючи бляшані рури, що корчилися, як від вогню, і, пахнувши водяним пилком, басистими спіралями розвалювалися на всі боки, змушуючи потім Ониська довго направляти свою музику.

Але він завжди терпляче й ніколи не гніваючися направляв, сантиметр за сантиметром усуваючи шкоду, і коли остання рура була склепана й оздоблена коліщатками-млинками, назбирував найнепогамованіших бешкетників до спорожнілої церкви (а вони завжди охоче приходили, навіть ті, що особливо дошкуляли, бо дошкуляти — одне, а бігати за Ониськом — зовсім інше, що, зрештою, Онисько чудово розумів) і, замість шпетити малих бузувірів, грав їм на оновленому органі. І хоч уговтані на короткий час паливоди довго не заслухувалися Ониськовою музикою, попри те, що дітям вона найбільше подобалася, кожен згодом по багатьох роках пригадував її в життєвих перипетіях, як найсвітлішу мить, коли, ледве зіп'явшися на ноги і щойно промацуючися до усвідомлення добра й зла, йому пощастило без жодних труднощів наблизитися до самого незбагненного осереддя людського існування, яке тоді здавалося збагненним і намацальним, як таборовий цуцик Вовк, а потім, учуднившися з віком, розвіялося й зникло, ніби таборового дитинства ніколи й не було, — і цього не міняла й та обставина, що за кілька днів, а інколи й за кілька годин (залежно від погоди, бо в дощ нудьга особливо спонукувала до витівок і винахідливости) ніхто з розбишак не здолав утриматися (хто ж коли бачив ліпшу розвагу, ніж коли псувався орган-діжа?), щоб не вкинути в Ониськову музичну споруду, якщо не рінину, то бодай мале жабеня.