Емма Андієвська - Роман про добру людину

Очевидно, траплялося, що не лише місцеві святенники, а й звичайні собі грішники, яким здавалося, ніби їхнє слово, саме завдяки певній недосконалості, посідає належну життєву переконливість досвіду, якої іншим бракує, і тому конче подіє (хто ж здолає перебороти в собі спокусу втриматися і не навертати заблукану вівцю на рятівний шлях, на який самому понад силу втрапити?), — час від часу пробували соромити отця Ґудзія, пророкуючи йому розстриг, щоб, як їм ввижалося, прислужитися добрій справі (а кому ж, як не грішникові, знати, де добре, а де погане?) і витягти бідолаху, навіть проти його волі, в праведники, бож праведника, бодай одного, конче треба навколо себе мати, оскільки він у біді і за грішника потурбується (хіба загинули б Содом і Гоморра, якби бодай одна праведна душа трапилася на похваті?), а хто ж більше надавався на Божого праведника, як не Ґудзій? — але отець, на відміну від попаді, яка сердилася на безконечні доброзичливі поради й повчання, тільки вибачливо усміхався, розводячи руками на підтвердження, що нечистий його знову поплутав (Ґудзій і справді не виходив із дива, як та клята чарка вічно перетинала йому дорогу), і скрушно визнавав рацію тим, хто його шпетив і напучував.

Лише коли серед угрущальників виявлялися особливо настирливі ревнителі, які, захопившися власним красномовством, домагалися від отця негайної покути, цілковитої тверезости, ну, і відповідно, гіднішої поведінки, Ґудзій, вислухавши всі догани, миролюбно нагадував: він не народився священиком, ба більше, йому ніколи й на думку не спадало будь-коли ним ставати! В його житті нічого не вказувало на те, що з нього вийде слуга Божий, аж поки сам Господь покликав його, отакого непутящого, як він є (адже він, Ґудзій, і сам не добере, яка лиха нужда спонукала Творця вдатися до такого крайнього заходу і покласти вибір на нього!), а хто ж здолає перечити Всевишньому? Ще коли він висвячувався, ні товариші, ні знайомі (та що знайомі, коли старий батько, почувши новину, приїхав намовляти сина, щоб той спочатку перевірив себе, перш ніж зважиться на подібний крок!) не вірили в остаточність його наміру, підозріваючи за тим якусь особливо хвацьку витівку, якою Ґудзій, жартун і вигадник, заповзявся їх насмішити. Зрештою, хіба сам Ґудзій, пам'ятаючи свої незчисленні вади, — а вони ж чіпляються людини, як реп'ях кожуха! — не розумів, наскільки він не гідний слугувати Найсвітлішому? Хіба він не зволікав, змушуючи себе не слухатися голосу, який не давав спокою, хіба не прикидався нетямущим, аж поки уві сні, а згодом, — як він усе ще баскаличився, — і навіч, і то серед білого дня перед юрбою на трамвайній зупинці, просто з-під розгорненого часопису, явився Господь, торкнув свого грішного вибранця за плече й велів прямувати стежкою, яка вела до Нього? — і Ґудзій не зважився діяти всупереч вищій волі, хоч, заки перекинутися на теологію у Варшаві, він, наче монтенівський віслюк, навантажений книжками, записався одночасно на два факультети, скінчив право й романістику, оскільки навчання йому легко давалося (власне, у навчанні він шукав чогось, що він перегодя, так само марно, натинався знайти у військовій академії, куди його прийняли, попри українське походження й православне віровизнання, ніби на підтвердження, як із незбагненних причин, — бож він, Ґудзій, не виділявся жодними чеснотами! — ним піклується провидіння наполегливіше, ніж іншими), — і не тільки легко давалося, а й не зіпсувало йому ні серця, ні вдачі (як це надто часто трапляється з тими, кому щось легко дається, а кебеті бракує втямити: найглибше, найвсеохопніше знання — не ціль, а мізерна передумова до того невимовного, що його людина не годна ні висловити, ні збагнути).

Щоправда, таборові мудреці пояснювали це зовсім просто: мовляв, Ґудзієвому серцю й вдачі надмірна вченість ніколи й не загрожувала, тому що, ледь скінчивши університет, Ґудзій так само блискавично й забував усі науки, яких набирався; бо де, коли хто бачив, аби справді освічений чоловік не нагадував би щомиті про свою вченість, не виставляв би на заслужений показ усі свої знання, щоб співрозмовники лише охали, споглядаючи вчене диво, а поводився, — за співчутливим висловом пана магістра й доктора всіх наук Лилика, який, єдиний на весь табір, знав, як належить поводитися вченій людині, — наче сільський дядько?

Звісно, чи мали рацію таборові мудреці, чи ні, охочих спростовувати, як воно виглядало насправді, не знаходилося, та і як вони знайшлися б, коли сам Ґудзій, замість сприяти виясненню і бодай раз повнотою продемонструвати, як глибоко сягають його знання, заткнувши пельку всім мудрагелям, — найприскіпливішу балаканину на цю тему збував жартами, додаючи мимохідь, що така його доля: він невігласом народився, невігласом і помре, не збагнувши навіть, за що його, грішного сараку, Господь милує.