Емма Андієвська - Роман про добру людину

А Всевишній дивився на світ, де розпаношилася купа з нащадками, і не знищував його тільки через тих поодиноких добрих людей, створених на подобу Божу, які дуже рідко, але все ж народжуються і на яких тримається не лише світ, а й уся світобудова, даючи існувати навіть купам гівна, що катують цих добрих людей за те, що вони не обожнюють мерзенного, за те, що зберігають людську гідність, а особливо ж за те, що підлість ніколи не стає їхньою провідної зіркою, — а ці властивості ницому створінню найнестерпніші. Бо хоч купа гівна й добігла могутносте в цьому світі, вона знає — вона лише купа нечистот, і тому вона й звіріє і мститься — добрій людині за її повноцінність, а Всевишньому — за своє неіснування, в наслідок чого по землі крокує зло, навіюючи жах, ніби воно непоборне. Але його міць із мильних бульбашок, бо як тільки поблизу майне бодай промінчик справжнього добра, воно розлітається на друзки, щоб ніколи не втілитися знову.

— Чому ж тоді на світі аж стільки кривди? — зідхнув Дмитрик.

— З миттю, як людина починає у щось, нехай найбезглуздіше (глузд чи безглуздя дуже умовні поняття) вірити, воно одразу ж оприсутнюється й стає дійсне, хоч би й яким немисленним воно доти виглядало. Зло лише тоді набирає сили, коли людина (здебільшого це трапляється від страху чи з вигоди) повірить у його реальність.

— У мене враження… — промурмотів Дмитрик і раптом з подивом зауважив, що не він Терещенка, а той його уважно слухає, хоч йому й здавалося, ніби Терещенко продовжує розповідь, тільки в ній на місці купи гівна виступає вже слідчий Аркадій Сук, прозваний серед в'язнів Анальним Проходом, що вимучував заарештованих спочатку сповіддю про те, який він добрий і справедливий, а коли йому привиджувалося, ніби допитуваний не досить захоплюється його добротою (вада, на яку всі в'язні без винятку хибували), заходжувався, мавши тільки виховну мету на оці, задля добра самих заарештованих, проріджувати їм зуби, трощити суглоби й чобітьми відбивати нутрощі, особливо коли під його опіку потрапляли вчені, письменники або й просто вчителі, як Терещенко, яким бракувало належної внутрішньої смиренности, а це Аркадій Сук розпізнавав з першого погляду, знаючи наперед, що в кожного на думці, бо саме її він і вважав себе покликаним насаджувати.

Щоправда, коли Дмитрик докладніше цікавився (бо з миттю, як людина довіряє іншій, це якось саме собою виходить, оскільки довір'я випливає із симпатії), як Терещенкові пощастило вирватися з енкаведівської м'ясорубки, той тільки махав рукою, ніби відкидаючи як відрізаний кусень власного м'яса, частину свого життя разом з усім злом, заподіяним йому й мільйонам інших, щоб воно розпорошилося й щезло, і хоч Дмитрик з великого співчуття, яке він мав до Терещенка, ще кілька разів, не хотячи, прохоплювався, як же він лишився живий, Терещенко лише дивився на Дмитрика, як на нерозумну дитину, яка домагається смертельної отрути, гадаючи, що то звичайна собі іграшка, і розповідав або про дерева, з яких просто із стовбура росте велетенське листя, або коли Дмитрикові очі надто заокруглювалися і чоло складалося в зморшки, — бо він ніяк не міг уявити собі такого дерева, хоч Терещенко й запевняв, що подібні дерева й справді ростуть в тепліших країнах, куди, може, ще доведеться емігрувати, аж Дмитрикові на язиці вертівся запит, звідки Терещенко це знає, невже він сам побував у тих краях? — і його стримувала лише вроджена дискретність ніколи не пхатися силоміць у чужу душу, бо якщо людина оминає щось, то в неї є на те ваговиті причини, — переходив до інших тем, то розвиваючи свої погляди щодо покликання людини, родженої для добра, то тлумачачи Дмитрикові це покликання на тлі світової історії, яку Дмитрик запам'ятовував лише на тих відтинках, де Терещенко задля наочнішого вияснення своїх думок послуговувався не порожніми для Дмитрика й дивними назвиськами, а такими знайомими постатями, як козак Мамай, біля якого в Дмитриковій уяві завжди стояв на поводі бузковий кінь з помідоровою гривою, коло однієї ноги в червоних сап'янцях лежав пістоль завбільшки з коняче стегно, біля другої — бандура й шапка, на дереві — малинова порохівниця, а просто перед козаком, замість пляшки з оковитою, на двох патиках висів казанок, де варилося степове характерницьке зілля проти зла на світі, точнісінько, як на одному з вуликів у дядька Семена, в якого вся пасіка свідчила про подвиги козака Мамая: на кожному вулику козак то визволяв бранців із турецької неволі, то карав пана-нелюда за кривду, то бився проти орди, то плив на чайці разом із конем і бандурою, з-під якої, як редиски, на всі боки виглядали запорозькі голови з оселедцями, то сидів насамоті серед степу, розмовляючи з Богом, то лагодив зілля, яке гоїло рани й воскрешало померлих, то відпочивав під грушею, виспівуючи стрічку з глумливими словами просто в тонконогого і рідкозубого москаля, намальованого, як він зажерущою рукою хапає і їсть кизяки з-під козацького румака.