Емма Андієвська - Роман про добру людину

Правда, Дмитрик не лише підганяв, а й сам до всього прикладав рук: там різав, наповнював чи відтягав повні відра й казани, тут чистив або скріб щосили дошки, на які впали бризки крови, і хлопці справді упоралися, бож усі сумлінно трудилися. Заки дійшло до обшуку, вони встигли навіть попалити матраци, на яких білували й розрубували корову, аби менше чулося, вичистити горище й рознести за призначенням скриньки, відра й пакунки з м'ясом, не лишивши найменшого сліду.

І хоч поліція знала, що Дмитрик украв корову, бож об'явилися і оскаржувач, і свідки, які запевняли, ніби худобину вели в напрямку бараків, а вона ж з власної волі не розчинилася в повітрі! — жодних ознак її перебування в таборі не виявили, оскільки навіть досвідченим поліцаям не спало на думку, що за такий короткий час ще до світанку її м'ясо в малих, а тому й попитних, порціях, — і через це майже невловне — Дмитрик визнавався, як без зайвого галасу збувати товар, не лише не вимагаючи відразу ж готівки, а й ніколи не правлячи грошей з тих бідак або хитрунів, які раптом баскаличилися й відмовлялися платити (Дмитрик дотримувався засади: провидіння йому ці витрати в якомусь іншому вигляді надолужить, і воно, дійсно, ніколи не забувало надолужувати, бож Дмитрик, пам'ятаючи, що під лежачий камінь вода не тече, всіляко улегшував вищим силам це завдання), — вже циркулювало по табору, приносячи добрий бариш, який Дмитрик щедро ділив між хлопцями.

Не знайшовши корови, поліція поволі забувала переполох з викраденням худоби, на слід якої так і не пощастило ніде натрапити, що нібито свідчило про невинність Дмитрика, повірити в яку представники правопорядку однак не поспішали. Забували його потроху і Дмитрикові хлопці. Надходив час, щоб ту історію забув і Дмитрик, проте навіть пізніше, коли Дмитрик кінчав закасовувати рештки наслідків своєї вдалої операції і ніщо не загрожувало її викриттю, оскільки від корови лишилися самі спогади про смачні холодці, борщі, печеню, — ба більше, коли за звичкою він уже обмірковував черговий плян, не витримуючи бездіяльности (бездіяльність навівала на нього тугу й сум, і проти них Дмитрик боровся посиленою активністю), а в таких випадках усе, що належало до минулого, саме собою вилітало йому з голови, звільняючи місце новим проектам і комбінаціям, — він чомусь все ще повертався до згадки, як вони різали корову, однак тепер ця сцена пригадувалася йому дещо інакше.

Тобто він так само бачив відро з кров'ю, що парувала, хоч тоді ніч випала не холодна, бачив, як великий Федір (у таборі існував ще й малий Федір, якого дражнили листоношею, бо він залюбки розносив по всьому табору плітки й новини) оглушив корову, а тоді разом з Іваном Берізком білував тушу і як тут же інші допомагали розрубувати й розтинати її на шматки, заповнюючи ночви, відра, казани й скриньки, аж ніде було ступити. Та після того, як від корови лишилися самі ночви, відра, казани й скриньки з м'ясом, йому здавалося, — і, дивним способом, це повторювалося кілька разів, коли Дмитрик про те зовсім не думав, — ніби він знову веде корову, завинену заради більшої безпеки в ганчір'я, замість Михайла несучи за нею відро, аби не закаляти коридору, тільки тепер ця корова не корова, а дух. Вона прозора, аж її можна згорнути, як часопис, і, хоч корова мовчить, бож їй і морду обв'язали ганчір'ям, щоб не замукала по дорозі, Дмитрик виразно чує, як вона говорить.

Кожного разу, як він трохи ближче нахиляється до неї, вона ніби й мовчить, а разом з тим виразно питає: «Дмитрику, чи ти добрий?».

Дмитрик не озивається. Він знає: з миттю, як він не витримає й почне розмовляти з коровою, і то з цією другою коровою, яка вже майже безтілесна, хоч він і несе за нею відро на кізяки, йому доведеться робити щось таке відмінне від усього дотеперішнього, аж усі друзі й хлопці відсахнуться й зневажатимуть його. Він залишиться сам без підтримки й однодумців. І він мовчить.

Але корова питає далі. Їі не обеззброює мовчанка Дмитрика. Вона вимовляє слова м'яко й наполегливо, і її голос проникає до костей, виповнює серце й мозок, штовхаючи Дмитрика в напрямок, куди йому страшно глянути, бо те, що вона каже, стосується всього Дмитрикового життя, хоч він і не реагує на її говорення.

— Чи це справді твоє життя? Чи дійсно в тому, що ти чиниш, твоє покликання? — домагається вона, і Дмитрик, махнувши рукою, нарешті відповідає.

І одразу ж чує, як його життя ускладнюється: те, що він піддався, нічим не направити. І як це він не завдав собі труду стриматися? — з якою провидющістю він усвідомлює це тепер, коли пізно щось змінити, бо його відповідь урухомила події, які ринули в нове річище, щойно одним махом вирите серед цілинного ґрунту його заувагою, де зносить береги, видирає дерева з корінням, обвалюючи в вир скеляні брили, аж Дмитрик затуляє вуха й примружує очі, аби не втратити рівноваги від несамовитої бистрині, і вже за ним біжить стара П'ятачиха й гукає, щоб він їй допоміг, вона негайно потребує допомоги, нехай він її порятує, якщо в нього жевріє бодай скалочка людського співчуття, бо настав кінець світу: Андрійко, її єдина втіха, її життя й радість, не ночує вдома, і вона мусить його розшукати, а Дмитрик, як той, хто знає всі ходи й виходи, їй при цьому допомогти! Хлопець зовсім не при собі, відбився від рук, не слухається рідної неньки, дожила на старість: власна дитина, власна кров іде проти її волі! — і все через молоду Рудьківну, сороміцьку дівку, будь проклятий весь їхній рід до десятого коліна, і де вона лише виплодилася! — що заповзялася занапастити її одинака, в якого тепер тільки й думки, аби зустрітися з тією пройдисвіткою!