Емма Андієвська - Роман про добру людину

— Якщо вам понад силу полюбити його, побийте його ще раз!

— І це кажете ви?

— Чому ж ні?

— Я вас не розумію. Щойно ви домагалися, аби я його полюбив, а тепер з таким легким серцем радите відлуплювати!

— А вам хіба його шкода? Чи ви боїтеся помсти його посіпак?

— Цієї гниди мені не шкода. А боятися — ні, я не вмію наперед боятися, чи не боятися. Вже коли доходить до діла, тоді воно само якось вирішується.

— Якщо ви його періщитимете, я вам охоче допоможу.

— Ви?

— Я.

— Мені завжди здавалося, що ви й комахи пальцем не торкнули б, а про людину, то вже й…

— На світі варто декого й поторкувати, бо інакше…

Але саме тут на професора Каву напливла з-за клунка, на якому він сидів, довга й зелена, мов огірок, хмара, аж усе навколо запахло огірками й кропом, як із того слоїка, що його таборові мешканці (спочатку лише похмуро нижучи поглядами, а тоді й поволі, проте рішуче, — бо несподівано одна думка заволоділа всіма, перетворивши їх на сліпе знаряддя, — оточивши джіп, яким радянщики приїхали забирати Івана Луценка й Петра Турчина, а всі ж знали — це розстріл або концтабори) витягли з середини разом із відерцем маринованих оселедців, горілкою й пачкою портретів Сталіна, порадивши молоденькому солдатові, залишеному дожидатися офіцера, відійти набік і не плутатися під ногами, аби ненароком не сталося йому кривди, і він, забувши про свій автомат, заціпеніло, нічого не тямлячи і, здається, нічого не чуючи, дивився, як на його очах, не поспішаючи, а заразом дуже вправно й швидко, десятки рук перевернули авто догори ногами, розставили на ньому знайдені портрети ощасливлювача народів, обрамили іржавими оселедцями з відра і, всадивши в людожерські очиці по огірку, облили бензином й підпалили, і вогняний стовп, розщеплений і видовжений клубами кіпоті, стугонів аж до вечора, увічнившися не лише в мозкових клітинах таборових мешканців, а й на плівці фотокамери обгиреного, з застиглим дитячим обличчям, цибатого американця, одного з тих, що ескортував до свого джіпа куцоногого офіцера НКВД, а той важко й непевно, ніби сп'янівши від вогню, ледве намацував під ногами ґрунт, не годний нести тягар власних орденів, які під поглядами з мовчазного натовпу, що не розходився, спухли й налилися кров'ю, від чого не лише Стецькові привиділося, а й інші, які втислися в перші ряди, бачили, як груди офіцера обвішані не медалями, а трофейними годинниками, які всі показували різний час і так голосно цокали, аж то відлунювало на весь табір. І від того дзиґарного цокання (найнестерпнішого, що його Стецькові будь-коли доводилося чути, бо в ньому явно вирізнявся булькіт крови), потріскування вогню і, не виключене також, від того, що професора Каву затулила хмара і Стецько опинився сам у закамарку, на нього насунулося щось чорне й щемливе, яке відібрало йому пам'ять.

А коли Стецько знову отямився і його зір, наростаючи, почав наново розпізнавати предмети, він зауважив перед собою не питун, а кришталевий, повний по вінця, келішок чудернацької форми: з трьома крученими ніжками й прозорими іскристими вушками на боках, а навпроти стояв професор Кава, тримаючи за куце держалко колесо зі струсевих пер, якими він помахував Стецькові в обличчя.

— Що це у вас у руці? — отетеріло спитав Стецько, розглядаючи професора Каву, який за цей час наче змінився на обличчі й переодягся в довге незвичне вбрання, трохи подібне і до попівської ряси, і до киреї, вигаптованої золотими яблуками, як на іконах- портретах фундаторів Божого храму з запорозьких сотників і старшин, що висіли в їхній сільській церкві, яку потім, аби козацькі парсуни не ширили буржуазного націоналізму, висадили в повітря, прищеплюючи несвідомим мешканцям любов до старшого брата (Стецькові ще змалечку, як він із батьком — мати рано померла, і її Стецько не пам'ятав, ним опікувалася тітка — вислухував проповіді маленького дідка-священика, ніколи не вірилося, — може, то завинив материн брат, який згодом так і не вийшов з в'язниці, кленучи несправедливість на світі й дещо вільно викладаючи святе Письмо, — що Каїн і Авель — брати, йому завжди здавалося, що вони навіть не кревні, це ж і сліпому видно, адже Каїн — явний байстрюк і зайда, а братом його зробили напевно лише згодом ті, що підчищували Біблію, бож усієї правди і там боялися висловити на повний голос, пристосовуючися до обставин, а обставини, звісно, як міняються, це вже Стецько пересвідчився з власного досвіду).

— Що це у вас у руці? — повторив Стецько, не розчувши відповіді професора Кави.