Емма Андієвська - Роман про добру людину

Зрештою, коли Дмитрик поставив набік склянку й заговорив, він і в думці не мав виголошувати щось особливе, призначене перетривати бодай кусник небуття, на те бракувало йому і охоти, і хисту (його здібності лежали в іншій площині), та й потім на вправного промовця він не успадкував належного терпцю, як Аїд Голка, — а просто йому хотілося поділитися з людьми, від яких він назавжди відходив, ще сам не знаючи, чи лише до іншого табору, іншої країни чи півкулі, — тим трепетним райдужним просвітком, що з примхи безтілесної корови почав рости йому в грудях.

Він і справді не збирався просторікувати про якісь там вищі матерії, а лише поклав собі коротко подякувати гостям за увагу й щиро побажати їм ліпшої долі, як годиться, а воно вже якось мимоволі сталося, що коли він розтулив уста, те, що нуртувало в ньому, само собою уклалося в речення, а що увага його хлопців випадково довше, ніж звичайно, зосередилася на ньому, то вони й запам'ятали Дмитрикове казання, хоч ніхто досі не чув, аби Дмитрик у подібний спосіб висловлювався.

А втім, не виключене, що він і взагалі балакав про щось зовсім інше, лише тому, що всіх пойняв особливий настрій, як це трапляється, коли відходить у безвість людина, до якої всі звикли, а Дмитрик устиг з багатьма на диво близько зжитися, його промова обернулася в головах слухачів, що згодом із щораз новими варіянтами й подробицями пригадували святкування, на щось зовсім відмінне, до чого Дмитрик мав лише далекий стосунок, наче воно походило вже не з серця однієї людини, а з грудей усього людства, і лише випадково його виголошували Дмитрикові уста, особливо чітко виопуклюючи окремі слова, що їх присутні, за малими винятками згадували в такій послідовності: «Хоч людина й покликана бути тільки доброю, безмежна доброта — рідке явище. Доброті природа відпустила місця — лише, як виняткові з її правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж нема сили знищити, глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним створінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті. Все буття рознесло б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову. Бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували б і одного віддиху, якби всього буття не виправдувало б існування безмежно доброї людини. Її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ. А цією доброю людиною може бути кожний, перед кожним покладено цей вибір, і кожна людина мусить колись на нього зважитися, щоб сповнити те, для чого вона, може, тільки й народжується. І тепер настала моя черга».

Самозрозуміла річ, хлопці теж не сиділи, набравши води в рот, а кожний, трохи оговтавшися від несподіванки і не соромлячися жалісливо бідкатися з такого нещастя, пробував перемовити Дмитрика, якщо не змінити, то бодай відкласти свій намір покинути їх, адже шлях добра — не погана штука, хіба проти нього хтось заперечує? У них теж душа не з лопуцька, — тільки шлях — шляхом, добро далеко не втече, а Дмитрик натомість тільки зискав би, провівши з ними ще хоч кілька заключних ґешефтярських акцій, бо де ж вони знайдуть другого гідного ватажка, не лише спритнягу, а й такого щасливого на руку, як він? — та Дмитрик, усміхаючися, відказував, що то частково й не його воля (тобто, звісно, в кінцевому рахунку його, бо хто велів йому тоді відповідати корові, що, не знати й як, скерувала Дмитрика, — коли вже називати речі своїми назвами, — на значно хисткіший путівець, ніж будь-яка найризикованіша шахрайська операція, хоч цього й не випадало прилюдно згадувати), але на те вже нема ради, він мусить простувати своєю дорогою, хочби й куди вона провадила, і саме тому він і скликав усіх, аби попрощатися, бо те, що він вирішив, невідкладне й остаточне. Нехай йому дарують хлопці несподіванку, та що вдієш, так інколи стається, і тут нічим не зарадити і нічого не пояснити, навіть коли б він і намагався витлумачити їм рушія своїх вчинків (зрештою, воно й справді ледве чи щось посутньо вияснило б); єдине, що він волів би ще докинути, то це невеличке уточнення: його рішення — тільки одна з прикінцевих ланок давньої історії, яка щойно тепер остаточно окреслилася, велівши кинути все попереднє, оскільки для нього настав час, як він настає для кожного, і цього не змінити, як простому смертному не обернути зими на літо. Він, Дмитрик, щиро дякує за тепло і приязнь (тобто, очевидно, не дякує, за симпатії не дякують, та хлопці зрозуміють, що він цим хоче висловити), нехай не сумують, адже однак не унедійснити невідкличного, на всіх них ще чекає своя стежка, яку цієї миті, може, саме кінчають доліплювати пальці провидіння, аби повести кожного ще крутішими манівцями, ніж Дмитрика, до того, чим повниться людська душа, випростуючися. А тим часом нехай вони п'ють і веселяться, як п'є і веселиться він, пам'ятаючи: це їхня остання спільна вечеря, що знаменує собою не тупе напихання черева, а взаємне вище спілкування людини з людиною через їжу, як це знали й цінували тоді, коли речі, а тому й душевні порухи, бож людина не існує в порожнині, були значущіші й вагоміші, а все тілесне містило й незміренний духовний зміст, який згодом занехаяли й забули самовпевнені, окрадені покоління.