Галина Ткачук - Найкращі часи

— Ні.

— Чудово. Це потрібно було чітко визначити.

— Знаєш, кицю, — сказала я у спалаху раптової думки, — мені здається, тут річ не у читанні думок. Насправді я питаю тебе зовсім про інше. Я не хочу знати, що саме майоріло тоді у нього перед очима або який з усіх звуків, котрі огортали бігуна, чув він найбільш виразно. Розкажи мені тако звіддаля. Розкажи мені про нього з точки зору пташиного польоту або з точки зору кицюні, яка дивиться на нього знизу.

— Нема нічого простіше. Знизу він виглядав отак: між повітрям та землею несуться чорні тверді черевики, далі темні штани, вище — розвиваються за вітром руки і шарф, а згори стирчить ніс і блищать диким полиском очі.

Після цих слів кицюня вдруге полетіла об стіну.

Повернувшись звичним манером назад, вона повела далі:

— Ці моменти польоту нагадують мені моє ж раннє кошеняцтво. Отут вам треба дещо пояснити. Мабуть, спершу варто сказати, що від самого початку мені помірно пощастило. Долею нашої мами, яка щойно розродилася п'ятьма кошенятами і, відповідно, нашими долями, перейнялися кілька малих дівчаток у малесенькому дворі маленького будинку маленького містечка величезної країни.

— Не бреши, — кажу, — ти не проста, ти золота кицька.

— А я і не брешу. Навіть на половину не брешу. Дівчата, до речі, дали всім нам чудові імена. Тому, якщо хочеш знати, звати мене досить оригінально.

— Ну кажи вже.

— Е-е-е, ні. Не одразу. Нас було троє кішечок і два котики. Але мамині пупорізки (і наші виховательки) на той час іще не навчилися відрізняти котів від киць і вирішили, що наша мама привела п'ятьох донечок. Усі ми були, мабуть, від різних котів: усі різної масті. Мого біленького братика з рудими вушками дівки назвали Лада. Блідо-руду сестру з білим животиком — Леля, блакитно-сіру пухнасту сестричку — Дана, чорного брата з білим носом — Марена, ну а мене, геть чорну малесеньку кішечку, — Мокоша.

— Гм, — озвалася я, — я би, навпаки, чорне кошеня з білим носом назвала Мокошею, а тебе — Мареною.

— Ну а я би дівочку, яка кидається кицями об стіну, назвала Мареною. Ти — сама знаєш хто, а я — Мокоша.

— Чого це ти вже зі мною на ти?

— О! Літання до стінки як ніщо інше зближує того, хто літає, із тим, хто запуска.

— Повертайся до теми, Мокошо!

— Залюбки. Я навіть спробую, аби вам так сподобалася подальша розповідь, що ви аж принесли б мені ще мисочку молока. Отже, у будинку, біля якого юрмилася в картонній коробці уся наша нова сім'я, мешкав дід, життя котрого склалося зокрема таким чином, що він на схилі своїх многих літ терпіти не міг собак і киць. Нічого трагічного не сталося. Він не виніс нас уночі до річки і не втопив, він, треба віддати йому належне, взагалі ніякої свідомої діяльності на нас не спрямовував. А моя свідомість робила лише перші свої кроки. Тому хіба можна запідозрити мене в умисності, коли я повільно підійшла до нього, як він сидів на лавці? То були мої перші дні ходіння, тому до мене іще не дійшло, що у деяких керунках не варто спрямовувати свого ходу.

— І що, він кинув тобою об стіну?

— Ні, він просто акуратно посунув мене своїм черевиком. Таким чином розвернув мій корпус, аби подальша хода відбувалася у протилежному напрямку. Але тут найважливіше — саме черевик. Бо цей предмет дідового туалету так несподівано виринув у моєму полі зору, знаходився так близько від мого носа і випромінював кожним своїм атомом таке бажання позбутися моєї присутності, що я, певно, його навіть намалюю, щойно мені дадуть спокій такі панни, як ви, зі своїми найважливішими запитаннями.

— Мокошо, ти надто велемовна, а оповідь твоя недоладна. Або зроби висновки і розказуй гарно, або злітай об стінку ще разочок.

— На ньому були старі замшеві черевики, нічим не примітні, окрім того, що пофарбовані червоною фарбою.

— То й що?

— Люба жіночко, якби ви зрозуміли, про що я кажу, ви б такого не питали. Черевики було пофарбовано червоною фарбою для вікон.

— Для вітражів чи що?

— Та ні! Мамо моя! Для дерев'яних рам.

— Хай так. Тож яким чином це просуває нашу розмову?

— Бо ці черевики — це унікальний соціокультурний феномен в історії людства.

— Бо ні в кого більш таких нема?

— Щодо цього питання я не маю достатньої інформації. Може, в когось такі самі й є. Але ці черевики особливі тому, що ніхто і ніколи не знав, не знає і не знатиме, що змусило діда влаштувати їм зазначену вище креативну деформацію. І будь я навіть тричі золота кицька, і схопіть мене навіть шестеро задовбащих жіночок і спитайте, чому цей дід пофарбував отак своє взуття, я не зможу у відповідь навіть нявкнути. І це у мене вселяє неймовірний оптимізм. І гордість за діда із його надзвичайним учинком.