Юрій Винничук - Танґо смерті

— Я теж так думаю.

А потім притулила свої вуста до його вуст, і він відчув, які вони м'які і податливі, які гарячі і солодкі, він обняв її, пригорнув до себе, і, здавалося, уже жодна сила не розімкне їхніх обіймів, але здоровий глузд узяв гору, за якусь хвилю перед тим, як двері відчинилися й увійшов Марко, вони відірвалися одне від одного, і Ярош почав голосно, може, навіть надто голосно, декламувати переклад, розгладжуючи пальцями пожмаканий папір. Обоє були зарум'янені, але Марко витлумачив це по-своєму:

— О, ви тут без мене уже зарядилися.

— Ми подумали, що нас чекає неабиякий стрес. Налий собі.

— Не відмовлюся. Вам ще багато? Вони уже виїхали. Якщо не заблукають, то хвилин за десять будуть тут.

— Ну, тоді пора… — сказала Данка і підвелася з крісла.

Вона чудово володіє собою, про мене цього не скажеш, подумав Ярош і відчув, що зіпрів од хвилювання, а коли вони вийшли, перевдягнув сорочку, потім став проти дзеркала і запитав у свого відображення: що це було? Можливо, там, у задзеркаллі прокотилося відлуння його слів, відповіді він не отримав, проте відчував уже не страх, і не паніку, і не бажання втечі, а радість, тепер уже його переповнювало відчуття щастя, хоча це щастя було ще надто туманним і незвіданим, і невідомо, чим воно ще обернеться для нього, але це його не надто хвилювало, баглося, щоб події розгорталися з дедалі більшою швидкістю, щоб розкручувалися і несли його вперед і вперед. Пролунало бібікання авта на вулиці, Данка і Марко поквапилися зустрічати. Ярош провів рукою по обличчю, мовби стираючи з нього все попереднє хвилювання, нерви і страх.

У перші ж дні визволителі захопили на двірці товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із Центральної Польщі, вони спішно вантажили його на авта і кудись відвозили, а все, на їхню думку, зайве скидали на купи й палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на двірець почали збігатися власники того майна, й намагалися показувати квитанції на вантаж, їх тихенько відводили набік і розстрілювали. Грабунок сягнув апогею, коли вояки розбили двері вагона, в якому були ящики з алкоголем, почалася шалена пиятика, з часу до часу хтось в екстазі стріляв у небо, щойно тоді прибігла міліція і спинила те буйство. А на вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі було уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня, пхати поперед себе тачку з яким-небудь комодом чи бюрком, конфіскованим у буржуя, було для них звичною буденною справою, і жоден військовий патруль ніколи не звертав уваги на таку принизливу для військової еліти картину.

Лія повернулася з прогулянки містом і була переповнена вражень.

— Чи пригадуєш крамницю пана Зумпфа на вулиці Охоронок? — запитала вона.

— Звичайно, — сказав я, — у дитинстві я там часто бував. Усередині вона скидалася на якийсь турецький чи єгипетський ринок, а вже від порога запах приправ і солодощів лоскотав носа.

— Так… На одному кінці ляди громадилися високі конуси цукру, наче снігові вершини Гімалаїв, занурені в голубі картонні коробки, поруч кришталеві брили крижаного цукру, що виблискували в променях сонця, наче діаманти, і неможливо було без жалю дивитися, як пан Зумпф маленьким молоточком відколює кусні цієї краси і запаковує у папір.

— А далі були цілі гори усілякого печива, слоїки, наповнені розмаїтими цукерками, барвистими льодяниками, ірисами, чоколяда в картонних пуделочках, довгі прямокутники «Данусі», біла чоколяда «Еос», чоколяда «Нової Фортуни» — «Сянка», «Тарас», «Одарка»…

— А друга половина ляди, — замріяно промовляла Лія, — аж згиналася під великими куснями масла, кулями і прямокутниками сирів, бляшанками сардин, оселедцями-матіясами, а під стіною на полицях — бляшанки чаїв, кави і какао, слоїки приправ…

— І над усім цим королював пан Зумпф, застебнутий на всі ґудзики, завжди з ввічливим усміхом, пан Зумпф, невисокий, з короткими, але жвавими руками, увінчаними ковбасками пальців, пан Зумпф, «цілую ручки, чим можу служити?», відкривав зошита і вписував покупки, а потім клієнти, які тішилися його довірою, могли раз у місяць усе оплатити… І що? Чому ти про нього згадала?

— Я щойно звідти. Йшла попри крамницю і зазирнула всередину. Навіщо я це зробила? Я зруйнувала частинку своїх дитячих спогадів. — Видно було, що вона нервує, і хоча відвернулася до вікна, я помітив у її очах сльози. — Там зараз нічого цього нема… геть нічого… Там зараз стоїть бочка оселедців. Велика картонна коробка з сірниками. І кілька ящиків оцту. Це все… Хоча ні… Там ще є сіль. Великий дерев'яний ящик солі, яку набирають туфелькою і закручують у газету. Між іншим, оселедці теж запаковують у газети. У польські й українські.