Юрій Винничук - Танґо смерті

— Як ви це вправно і швидко робите! — захоплено вигукнула Данка. — Я б із цим воловодилася півдня.

— Бо ви, мабуть, звикли усе робити старанно, а я отак — валь-паль, — засміявся Ярош. — Ручаюсь, що на смак це не вплине.

— Не сумніваюсь.

Після того, як гуска опинилася в братрурі*, Данка вийняла з торбинки кілька аркушів і попрохала подивитися на її переклади, вона переклала ще кілька віршів Люцилія. Ярош запропонував піти в кабінет, Марко махнув їм: «Ідіть, ідіть!», а сам увімкнув телевізор. Ярош відчував, як у нього тремтить голос, і не тільки голос, але й руки. Вони сіли біля столу, Ярош, намагаючись приховати хвилювання, втупився у текст. Данка перекладала досить вправно, намагаючись підбирати давні слова, щоб надати текстові своєрідного звучання. Ярош хотів зробити якесь зауваження, але відчув, що голос може його зрадити, він встав, підійшов до шафки, вийняв пляшку вина, налив склянку і випив одним духом.

— Вибачте, але я трішки хвилююсь перед візитом ваших батьків. Вам можна теж налити?

— Я, між іншим, якраз хотіла про це попросити, бо в мене теж мандраж.

— А у вас чого? Ви ж бо своїх батьків добре знаєте, — засміявся він, наливаючи їй келих.

— Власне тому, що знаю.

Він налив собі знову, і вони цокнулись. Приємне тепло розлилося по грудях, йому здалося, що разом із тим теплом вливається в нього неймовірна хоробрість, ось зараз він візьме й скаже… скаже… що скаже?.. слова згурдилися, збилися в некеровану отару і затупцяли на одному місці, насправді він не міг промовити ані слова, врешті знову сів за стіл і взяв у руки аркуш. Згадалося, що це вже в його житті було, коли дівчина, з якою він протанцював усю забаву, збиралася йти, і на неї чекав її кавалер, а вона не йшла і стояла біля Яроша, проте він так і не видушив із себе тих слів, які б дали змогу їм зустрітися знову, він відпустив її, і вона пішла, кинувши йому прощальний погляд, повний здивування й жалю. Рядки стрибали йому перед очима, відчув, як піт проступає на чолі, і коли вже хотів його змахнути хустинкою, помітив, що Данка дивиться не на текст, а на нього, якась сила повернула його голову до неї, їхні очі зустрілися, і чи то справді, чи йому лише здалося — у кутиках її очей помітив блискітки, так блищати могли тільки сльози, але вони не текли, вони застигли на узбережжі очей, Ярош силувано усміхнувся і пробурмотів: «Ваш переклад дуже добрий», — відтак відвів погляд, але вона продовжувала мовчки дивитися на нього, він відчував це, хоч і намагався не зиркати зизом*, у нього засіпалося віко, він витер з чола піт, це вже починало бути нестерпним, набравши в груди повітря, сказав, дивлячись просто себе у вікно, за яким виднілася яблуня і вертлява сорока на гілці, що вила собі гніздо (треба буде її зігнати, ще йому тут сорок не вистачало, особливо, якщо вони почнуть красти курчат у сусідів): «Ви хочете щось запитати?». Голос його лунав, мов з якихось потаємних глибин, він і не упізнав його, ба навіть здалося, що нічого насправді не промовив, що то все в його уяві, «бійся полуденного біса». Сорока злетіла з яблуні, а за мить повернулася з вовняним віхтем у дзьобі, от із чого вона снує собі гніздо — з гуцульського ліжника, якого Данка вивісила на балконі, щоб перевітрився, так чого доброго повисмикує усе, треба її прогнати, та й сорока ця якась дивна, восени — гніздо? Що це могло означати? Але сорока недовго відволікала його увагу, він повернув голову до дівчини і поглянув на неї з неприхованим острахом, в очах її уже не було того блиску — можливо, вона їх непомітно для нього витерла, — Данка закусила нижню губу і дуже повільно похитала головою, не зводячи з нього задуманого погляду, здавалося, вона думками перебувала зараз десь далеко-далеко, він кивнув, лизнув пересохлі вуста і знову взявся за її переклад, рядки стрибали йому в очах, наїжджали одні на одні, ставали дуба в зударах, розпливалися, але тут її долоня лягла на текст, рядки враз завмерли і виструнчилися, зате її тоненькі пальці тремтіли. Вона запитала:

— Як ви гадаєте? — Пальці повільно стулилися в кулак, злегка зіжмакавши папір. — Я роблю все правильно?

Питання було надто абстрактне, могло стосуватися будь-чого — і перекладу, і заняття давніми мовами, і зашлюбин… І він хотів уже було сказати щось про її наукові перспективи, про те, що вона дуже талановита, але голова несамохіть хитнулася з боку на бік, і в цей момент його охопив страх, адже він цим видав себе, зрадив щось таке, що тримав тривалий час на прив'язі, та вона прочитала на його обличчі те, що, либонь, хотіла прочитати, і сказала: