Юрій Винничук - Танґо смерті

У всіх кінцях міста димлять руїни. Личаківський цвинтар засипаний бомбами, особливо пантеон Оборонців Львова. Німці з завзяттям атакують район шпиталів, вишукують двірці, промислові об'єкти, каварні, але бомби не завше потрапляють у ціль. Ті, що призначені для головного двірця, падають на Городоцьку, руйнують костел Єлизавети і кілька будинків, призначені для Цитаделі — нищать церкву на Коперника та будинки. В руїнах гине багато жінок і дітей. Спалахують пожежі, котрі львів'яни спочатку з ентузіазмом гасили, а потім покинули, коли гасити вже не було чим. Чорні дими розповзалися над містом, а вітер розносив неприємний сморід паленого.

9 вересня. Під продуктовими крамницями довгі черги за хлібом і товщами, за мукою і крупами, село на ту пору зачаїлося, ринки пустують, місто позбавлене молока й городини.

10 вересня. «Wiek Nowy», повідомивши про капітуляцію Вестерплятте, пише, що «ця війна — боротьба за дві зовсім різні концепції Європи, демократичну та імперіалістичну, котру породив тоталітаризм… Пліч-о-пліч з жовніром-поляком стоїть жовнір-єврей, а поруч нього жовнір-українець. Усіх їх єднає та сама думка і те саме почуття: перемогти спільного ворога».

А тим часом німці могли опинитися піді Львовом з дня на день. І тоді постало ясно одне: треба боронити Львів, і боронити його мали командири, які потрапили сюди випадково й ніколи не працювали в штабах, недобитки, резервісти, поліція і ми, ополченці, які ще й не нюхали пороху. Але полковник Болеслав Фіялковський взявся до справи рвучко, отримавши під своє командування два маршові батальйони піхоти, летунську вартівничу компанію і батарею з 15 протитанкових гармат. З цими силами він мав на підступах до Львова збудувати барикади і протитанкові шанці за допомогою місцевої людності, а всередині міста, поділеного на окремі сектори, не тільки звести барикади, але й наготувати склади амуніції, харчів і медикаментів.

11 вересня. Кожен сектор отримав саперську дружину і спорядження. Ми з Йоськом і Вольфом опинилися в самому кінці вулиці Городоцької, цілу ніч копали шанці й збирали все, що може згодитися для барикади. Настрій гнітючий, того дня вмовкло львівське радіо, дикторка Целіна Нахлік, прочитавши повідомлення про закінчення передач, вибухла спазматичним плачем, тепер той плач стояв нам у вухах.

Натомлені й невиспані сидимо в шанці, добре, що про нас не забули наші мами і принесли їжу, бо регулярне військо з нами харчами не ділиться, а відтак чимало тих, що зголосилися будувати барикади, дали дмухача, то були звичайні міщани, зате батяри не зрадили, прийшли із Замарстинова, з Клепарова, Личакова, Левандівки, принесли лопати й кирки і демонстрували чудеса винахідливості, коли треба було роздобути якісь залізяки, з яких потім за допомогою дроту конструювали їжаки і розставляли на дорозі. Для них усе скидається на романтику, вечорами ґрасують городами, приносять бульбу, капусту, а часом і курей, та з голосними співами готують собі вечерю.

Єдина радість того дня, що з'явився Ясь і прилучився до нас, мав синці під очима і розірваний рукав, на щастя, куля лише його дряпнула. Його полк розбитий.

— Як то так, — хитає головою Йосько, — ми чули про польську армію, що вона непереможна… Ми чули про неї бадьорі пісні… І раптом дізнаємося, що вона не готова ставити чоло німцям…

— Ні-ні, — заперечує Ясь, — духом і серцем готова, я можу вам годинами розповідати про випадки героїзму… Але наша зброя і техніка застаріла… Іти нині в атаку на конях? Це безглуздя чи героїзм? Я думаю і те, і друге. Але це не безглуздя тих, хто йшов в атаку. Це було безглуздя тих, хто дав такий наказ. А тепер… Тепер, як по правді, оборона Львова вже нікому не потрібна.

— Чому так думаєш? — дивуємося ми.

— Армія генерала Шиллінґа з-під Кракова відступила на північний схід. Групи генерала Соснковського вже не існує. Оборона, яку намагалися зорганізувати над Дністром, зліквідована. Львів зостався сам на сам з ворогом.

Він це проказує так тихо, щоб ніхто більше не почув, але якийсь батяр, видно, вловив останню фразу і гукнув:

— А то що за балак*? Як то сам на сам? Та чи ви стукнуті в каляпітер*? Войсько польське на роверах єще моцне, як хулєра! Та ми тим німцям дамо такого бобу, що в портки накладуть! Правда, хлупаки?

— Зіхерово*! Тримай штами* межи нами і ніц не журися! — відгукуються його друзяки, але більше нас не зачіпають.

Пополудні чути гуркіт моторів, усі напружилися, навіть батяри позривалися на ноги, тільки чути: