Юрій Винничук - Танґо смерті

— А ми мали іно в кущах собі покатулятися і шлюс*, — бурчав Вольф. — А він мене якогось милого як зацідить кулаком в носа! А далі як дасть по крижбантах*! Тим своїм маленьким кулачком! Тими своїми тонюсінькими палюшками! І хто б подумав, що він на таке здатний? Але то кампа*!

Увечері ми чекали Йоська на умовленому місці в кнайпі Ціммермана на розі Янівської і Клепарівської, на столі перед нами стояли повні гальби* пива, кварґлі*, квашені огірки, хліб і мисочка шкварок. Йосько з'явився квітучий, усміхнений і був дуже здивований, помітивши наші похмурі міни. Коли ж ми йому висловили свої претензії щодо його негідної поведінки, він виправдовувався тим, що надто увійшов у роль, захопився, а крім того ж усе мало виглядати якнайправдивіше, от він і старався як міг, і ті старання його окупилися сторицею, бо Рута не тільки витерла йому з вуст «кров», але й цьомкнула. Йосько був на сьомому небі від щастя, а коли сказав, щоб ми собі замовляли, що тільки нам заманеться, а він фундує, ми врешті відтанули, хоч і пошкодували, що вибрали таку дешеву кнайпу, а не пішли до «Роми».

Тепер уже в кожного була своя дівчина, і ми уже в чотири пари вирушали собі на прогулянки, часто вибиралися на Кортумову гору і влаштовували там пікнік, милуючись містом з висоти, а там в долині на пательнях літа смажилися набряклі сади.

— Глянь, — казав я до Лії, — оно твоя хата.

— Ага, і пані Геля тріпає килим, — усміхалася вона.

— Бре! Ти не можеш цього бачити, бо цього не видно.

— Сьліпундра! Я навіть чую відлуння тих вилясків. О! Слухай!

Я прислухався, але чув лише спів пташок і шелест листя.

— А тамечки в садку засмагає Анелька, — підхоплював Ясь.

— Де? — не вірив я, але приглядався.

— Зовсім гола.

— Але де?

— У себе в саду… — казав Вольф і прикладав руку дашком до лоба. — Бачиш — оно… під вишнями… Ось на її дупцю сів метелик.

— Ага, — кивала Лія. — Червоний.

Старий триповерховий будинок на Клепарівській зберігав ще свої довоєнні запахи, які цупко в'їлися в облуплений тиньк, у порепані підвіконня і рами, рипучі сходи, які на кожен крок відгукувалися жалібним стогоном, — о, вони стільки бачили на своєму віку, їх топтали німецькі солдати, шукаючи євреїв, їх топтали чекісти, вистежуючи підпілля, а потім під цівками автоматів і ті, і тамті виводили когось на страту, і сходи співчутливо стогнали, і схлипували, і кашляли, а шиби ще довго тримали в собі каламутні відображення зниклих людей, їхні налякані обличчя, їхні нажахані очі, весь їхній розпач, і страх, і лють, і непримиренність, а на стінах ще довго відцвітали відбитки пальців.

Ярош піднімався на самий верх, на третій поверх, де було двоє дверей до помешкань, а вгорі — металеві двері на стрих. Двері до помешкань мали вузенькі прорізі, прикриті мідними пластинами з написом «Listy», у які колись легко протискалися газети й листи, аби за мить хляпнути на підлогу. Та лише на одних дверях на правому одвірку було прибито навскоси мідний футлярчик завбільшки з мізинець, то була мезуза, в яку вкладали згорнутий у рурочку* стих Святого Письма, написаний каліграфічно на пергаменті, виходячи з дому чи вертаючи домів, кожен побожний єврей прикладав два пальці до вуст, а потім до мезузи. На рівні очей виднілося кругле вічко, а під ним — подовгаста рамка, в яку вставляли картку з прізвищем мешканця, зараз вона пустувала. На одвірку масивний дзвінок нагадував персо з напнутим пиптиком, що заклично манить до себе вказівного пальця. Ярош натиснув дзвінок, пролунало якесь утробне квоктання, а за ним — непоспішне човгання пантофлів, вічко зблиснуло, і чиєсь око уважно обстежило гостя, а потому захриплий голос запитав: «Хто?» — «Ярош. Я вам телефонував». — «А-а, так-так…» Скрегіт ключа, дзенькіт ланцюжка, двері відчинилися, і в напівтемряві з'явилася згорблена худа й висока постать.

— Заходьте, заходьте… Можете не роззуватися, на вулиці ж болота нема…

Голос нагадував скрипіння сходів, специфічна галицька вимова і гаркаве рокочуче «р» лунали, мов звуки якоїсь доісторичної істоти, та це й не дивно, бо старий галицький єврей — це така ж дивовижа, як і динозавр, його вже не можна побачити живцем, його можна тільки викопати. Розкопки Яроша увінчалися успіхом — йому вдалося добути з небуття старого Йосипа Мількера, телефон якого повідомила йому Данка.