Юрій Винничук - Танґо смерті

— Матусю, — казав я, — невже у вас більше ніякого діла нема? Чи ви вже позамітали порохи з-під креденса? Мені здається, що там уже формується порохова куля, яка готова вибухнути за будь-якої нагоди. Чи спекли пляцок горіховий з бакаліями, якого мені обіцяли ще минулого тижня? Чи перекинулися кількома словами з сусідкою, в якої здохла кицька ожила і, випорпавшись із могили, як Лазар, повернулася домів? А може, ви вже завершили роботу над віршиком на могилі пана Цуцикевича? І знайшли щелепу нашого дідуся, яку він забув у кнайпі пана Дзємби? У вас повинна голова тріщати від навали проблем, а ви підкрадаєтеся до мене, як лисиця до курника!

— Це я лисиця? — обурилася матінка. — Це я — до курника? Я тобі варю, печу, перу, прасую, а ти! Дармоїд! Яке щастя, що твій батько не бачить цієї ганьби! А він так хотів, аби син його став лю-ди-но-ю!

Звідтоді я зачинявся у своїй кімнаті і часто лежав на ліжку, поринаючи в роздуми і фантазії, принаймні стелю я вивчив напам'ять, чого не скажеш про підручники, які валялися у мене під ліжком. Відтак я записав: «Навіть геній потребує товариства. Навіть геній може зраджувати своїй дружині. Навіть геній сам пере свої шкарпетки». Згадка про шкарпетки, які завше прала моя матуся, викликала асоціації з іншими частинами гардеробу, і наступна моя думка була така: «Те, що хтось носить майтки, не означає, що він потрапить до раю скорше за того, хто їх не носить». Гадаю кожен у своєму житті міг знати когось, хто не носив майток, я знав таких принаймні чотирьох. То була стара пришиблена пані Скоробецька, яка ще в 1894 році уславилася тим, що задерла спідницю і показала голу дупу першому львівському трамваю, який трюхикав на Личаків. Відтоді мало що змінилося, бо пані Скоробецька, хоч і геть згрибіла та зсохлася, але гола її дупа зосталася й надалі останнім аргументом у будь-якій суперечці. Другою і третьою особами без майток були дві перекупки на Ринку, котрі задемонстрували свої голі гепи одна одній, як останній вагомий аргумент у тривалій суперечці, свідком цієї історичної сцени був не тільки я, а ще ціла купа народу, так що ця знаменна подія мусила потрапити навіть у газети, а четвертою особою без майтків була Лія, вона з дитинства майточок не носила, хоч і була неабияка чепуруха і, йдучи до кльозету, завше прихоплювала з собою мидницю з теплою водою, аби відразу й помитися. Про це ми знали від Йоська, але я й сам колись у цьому переконався, коли ми бавилися у хованки, Лії було тоді одинадцять років, а мені чотирнадцять, очі у неї були, як дві жарини, а повні вишневі вуста виглядали так, мовби вона щойно випила кварту крові, і от у густелезних кущах бузини, де ми з нею заховалися, Лія сіла на траву, зігнувши перед себе коліна й обхопивши їх руками, а я ліг долілиць, обоє ми причаїлися і не розмовляли, і власне тоді я побачив поміж опущеним краєм її сукенки і травою голу сідничку з таємною щілинкою, яка нагадувала усмішку і якої досі мені бачити не доводилося, маленькі ріденькі волосинки ледь-ледь лише починали кучерявитися довкола лона, я не міг відвести своїх очей і завмер, не дихаючи, як тут край сукенки посунувся вгору, оголивши ще більше той дивовижної краси краєвид, до якого несамохіть уже потягнулася рука і накрила його долонею, мовби уберігаючи від усіх нещасть світу, і долоня відчувала усе наростаюче тепло, яким пашіло лоно, і це тепло рухалося по руці вгору, перейшло мені на груди, і я відчув уже такий пекельний жар за грудиною, що аж сахнувся, а Лія, мовби нічого й не сталося, опустила край сукенки і сказала: «Пора вже вилазити. Вони нас і так не знайдуть». Відтоді стала нас єднати якась невидима тоненька ниточка почуттів, ще не оформлених і не усвідомлених до кінця, але коли я, так само, як і всі мої ровесники, з часу до часу поринав у солодійство, то викликав з уяви саме Ліїне лоно, і тоді тепло знову проникало в мою руку і рухалося до грудей, та й було чого, бо з роками Лія ставала дедалі вродливішою і вродливішою, вже підлітком вона була така гарна, як лялька, чорні кучері обрамляли її голівку, а в очах з'явився звабливий блиск і рум'янці на щоках, до того ж у неї набубнявіли перса, кожне з яких уже б і не помістилося в долоні, а потому заокруглились стегна, і сідничка стала випирати так, що я мусив відводити очі набік. Доволі довго ми не мали нагоди ще раз усамітнитися, але завше, коли доводилося опинитися поруч, я торкався мізинцем її долоні, і вона відповідала таким самим ледь помітним доторком, від якого мене пронизував теплий струм, змушуючи серце битися швидше, інколи вдавалося упіймати її мізинця і потримати кілька хвилин під столом, відчуваючи, як на моє погладжування вона щоразу реагує своїми тоненькими пальчиками, жодним рухом голови чи голосом не зраджуючи себе, і така таємнича таємність притягала мене ще дужче, змушувала водно тільки й шукати нагоди для доторків. Але коли їй виповнилося шістнадцять, ми вже не мусили ховатися, я зустрічав її з гімназії і проводжав додому, а дорогою ми прогулювалися у Єзуїтському парку чи на Високому Замку, тримаючись за руки, і я довго ще, довго не міг насмілитися її поцілувати, вочевидь, молодшим я був сміливішим, не знати, як довго б це тривало, якби одного разу, коли ми сиділи на лавочці на Високому Замку, а довкола не було живої душі, окрім білок, Лія не пригорнула мою голову до себе і не поцілувала, і тоді вже я й сам припав вустами до її вуст, і хоча робили це ми уперше і добряче обслинили одне одного, але нам обом сподобалося, і я навіть насмілився та поклав одну руку їй на коліно, а вона накрила її своєю рукою, і ми сиділи отак притулені і мовчали, бо я не мав, що сказати, усього мене заціпило.