Сергій Жадан - Anarchy in the UKR

Від шосе вглиб лісу тяглася піщана доріжка. Я зійшов з автобуса і печально став розглядатись, цікаво, думаю, де ж ступа? 3 лісу почувся бадьорий барабанний гуркіт, ага, сказав я собі.

Ступа була збудована на спортивному майданчику і нагадувала афішну тумбу, мала близько двох метрів заввишки і в мене особисто з миром не асоціювалась. Але гаразд. Навколо ступи стояли друзі-буддисти, з барабанами напоготові, навколо них снували представники змі, оддалік сторожко за всім спостерігали представники дружніх організацій. Два зекуватих буддисти побачили мене і радісно підійшли, доброго дня, сказали, мир вам, це прозвучало як хуй вам, дякую, кажу, добре, що ви прийшли, зараз почнемо. Головний буддист, їхній, скажімо так, піонервожатий, змахнув рукою і буддисти закамлали. Камлали вони довго і натхненно,

з любов'ю дивлячись на свою тумбу. Хвилин через п'ятнадцять замовкли. А тепер, сказав піонервожатий, давайте всі станемо в коло і промовимо молитву за мир. Представники дружніх організацій приречено потяглись до ступи. Прикольна ступа, подумав я і пішов назад на шосе. Думаю, бабок у них, всетаки не було.

Звідки вони беруться і куди потім зникають? Хто контролює їхній рух? Що їх підтримує в цьому житті? Потрібно бути монстром, аби витримувати цей щоденний тиск із боку жлобського українського суспільства, з боку кривавого щоденного життя, в яке вони ніяк не потрапляють, ніби музикантиновачки в печальну мелодію похоронного оркестру. Ці буддисти, які вірять, що, збудувавши посеред піонерського табору афішну тумбу, вони стали ближче до свого нев'їздного гуру, ближче до свого піднебесного Будди, що мало з ними статись перед тим, як вони погодились одягти на себе помаранчеві сукні і взяти до рук піонерські барабани? He знаю, можливо, до кожного з них справді приходив уві сні піднебесний Будда і щось їм нашіптував, схиляючись над заслиненою подушкою, можливо, їм справді траплялось серед вуличного потоку чи в сутінках парку побачити його мішкувату підліткову постать, можливо, вони справді упізнавали його за якимись ледь помітними рухами чи за голосом, адже щось мало їх вирвати з безкінечного нав’язливого потоку, в якому вони повільно і невблаганно рухались у бік смерті — жахливої побутової смерті, яка не лишає тобі шансів і часу на роздуми, щось їх примусило спробувати перейти вулицю в недозволеному місці, а головне навіть не це — хтось навчив їх, що недозволених місць немає, принаймні — на цій вулиці.

Джордж Гаррісон, якому багато хто вірив, і який нікого не зрадив, нікого не здав, Джордж Гаррісон захоплено співав гімни і мантри, камлав як міг про мир і ойкумену, товаришував із різними шарлатанами, пояснював, що всі релігійні громади це вигадка, так що нічого паритись, люби ближнього свого, люби свого Будду і не заважай іншим любити їхнього, але чи достатньо було його слова, аби зупинитись і перейтитаки цю вулицю в недозволеному місці? Я маю щодо цього сумніви. Гаррісон, звісно, прикольний чувак, стосовно Будди це він, ясна річ, вірно помітив, але я особисто навряд чи повівся б на все це пацифістське фуфло, мистецтво не має сили, аби змінити твою біографію, біографію змінюють руки куди жорстокіші й вправніші. Можливо, це руки самого Будди.

Піднебесний Будда, піонер-ветеран, котрий вже добрий десяток років живе в розгромленому піонерському таборі під Харковом, ночує в порожній радіорубці на картонних коробках, раз на тиждень вибирається до міста і харчується напівфабрикатами з супермаркету, вічномолодий скаут з поголеним черепом, який приходить ночами під твої вікна, який шукає собі друзів і послідовників, нашіптуючи їм уночі — немає нікого, крім тебе, немає жодних умовностей, жодної моралі, тільки ти і твоя совість, тільки ти і твоє серце, котре б'ється так, як ти йому накажеш, немає жодного соціуму, жодного режиму, жодних комітетів і преси, жодної влади і безвладдя, жодних перешкод і жодної мети — тільки твоя совість, тільки твій член і твоє серце, тільки твій голений череп і твій голос, яким ти будеш говорити все, що тобі захочеться, все, що ти будеш вважати за потрібне. Що підриває сотні й тисячі представників нашого з тобою суспільства, що робить їх несхожими один на одного, не схожих на нас із тобою? Вони самі не усвідомлюють, наскільки близькою й досяжною для них є ця межа, по якій життя переходить у смерть, бо якби йшлося лише про буддизм чи про духовне життягромади, хуй би вони витримали стільки часу в порожньому піонерському таборі, на чаї з макаронами, хуй би вони протрймались на ворожих до них вулицях зі своїми дурацькими барабанами і своїми відстійними молитвами.