Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

Добре, я поволі суну й розглядаюся навкруги. Чорної перуки ніде немає. Є блакитні, сріблясті, білі. Мене оминають люди в масках і в капелюхах чорнокнижника. Усміхнені дівчата з причіпним ангельським волоссям. Отам ліворуч якась горила, поряд русалка Амелька. А Кілґора немає. Він, напевно, передумав. Чого я бовванію в тій ідіотській перуці? Стрімко стягнула її з голови. Разом зі шпильками. Зараза. Стільки намордувалася, щоб їх застромити. Все до дупи! Хай чорти візьмуть такий Новий рік! Повертаюся до хати!

— Малинко, — зненацька почула над вухом. Нарешті Кілґор!

— Я запізнилася, — почала я. — Вальдек???

— Веселих свят! — ми плеснули долонею до долоні. — Я бачив тебе з друзями. Хотів підійти, щоб привітатися, а ти раптом витягла з торби рожеве опудало, натягла на голову і сунеш у мій бік. Ви, певно, бавитесь у «фанти»?

— Що? — не допетрала я. — А, можна сказати і так.

— Малино, хто та краля в зеленому плащі? Ну та, чорна, з таким поглядом, ніби голодна?

— Ах, та, — врешті збагнула я. — Це Анка. Вона малює персонажів до комп'ютерних ігор. Наприклад, до «Fire, fire, fire!»

— Чесно? — втішився Вальдек. — Та це ж одна з найкрутіших забавок! Яка анімація! А вояки, бачила б ти їхню зброю! Малино, ти не познайомила б мене з нею?

— Ходімо, — потягла я його за рукав. Кілґор уже все одно не прийде.

Ми підійшли до наших. Вальдек тримався позаду. Чекав, поки його представлять.

— Це він? Симпатяга, — шепнула Анка.

— Ти теж йому подобаєшся. І це не він, — докинула я. — Хоче з тобою познайомитися. Вальдек, ну ходи. Це Анка.

— Вальдемар Цибуля, — вклонився Вальдек. Ухопив Анку за руку і присмоктався губами до її ангорової рукавички.

— Мені дуже приємно, — Анка затріпотіла повіками, аж посипалися блискітки, й окинула Вальдека голодним поглядом. Вальдек відповів їй таким самим. Вони втуплювалися б так одне в одного годинами поспіль, якби не моє втручання.

— Ти мусиш познайомитися з рештою, — шарпнула я його за шалик. — Йолька, тобто Джоль, Яспер, її чоловік, Лешек і Міґель, — Вальдек тактовно не прокоментував. — Евку ти знаєш. А це її хлопець, Томек.

— Ми знайомі, — простягнув йому долоню Вальдек.

— З тренажерного залу, — додав Томек.

— То що, ходімо під сцену? — запропонував Лешек. — Зараз почнеться концерт.

Ми рушили, і саме тоді я побачила віддалік чорну перуку афро.

— Евко, він там, — шепнула я, щоб інші не почули. — Кілґор.

— Я бачу.

— Я маю підійти?

— Якщо не підійдеш, цілий рік шкодуватимеш. Краще пересвідчитись.

— Я зараз повернуся, — запевнила я. — Не кажи іншим.

— У разі чого ми під сценою. Біжи, бо він знову зникне. Я пірнула в натовп. Ще встигла почути, як Лешек запитує Евку:

— А де Малина?

— Рушила стежиною Білого Кролика, — почула я і була вже на Шевській.

Почала протискуватися межи людьми. Ніде не видно чорної перуки. Може, він її скинув? Як я тепер його впізнаю? Ні, є! Стоїть до мене спиною. Роздивляється навсібіч. Я поволі наблизилася. Стала зразу за ним і запитала:

— Кілґоре?

Він обернувся, зиркнув на рожеву перуку, яку я стискала в руці.

— Малино.

— Я шукав тебе, — шепнув він, а я відчула, як пульсує мені у вухах. Тільки б мене не вхопив інсульт. Саме тепер, коли щось справді починається.

— Я чекала п'ятнадцять хвилин, а потім долучилася до своїх.

Він покрутив головою.

— Я шукав тебе тоді, в серпні. Був у тебе, але ти змінила адресу. Мені відчинив якийсь «качок» із ланцем.

— Це Вальдек, новий квартирант.

— Він не сказав мені твою адресу.

— Він був злий на мене і хотів помститися, — пояснила я.

— Потім я зайшов до універу, але ваша секретарка була страшенно незосереджена.

— Вона переживала смерть доктора Клюски. — «Звідки в мені стільки розуміння до інших?» — Треба їй вибачити.

— Врешті я колись зустрів тебе на Ринку, — тягнув Емек. — Хотів підійти, але ти була з таким білявим велетнем штибу Лундґрена. Весела, щаслива.

— Це мій шеф, а тепер чоловік подруги. Я водила його по місту.

— Зрештою я згадав, що маю твою електронну адресу. Вирішив написати, але тут раптом на хвилинку заліз до чату. Решту ти знаєш.

Десять, дев'ять, вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один, нуль!!!

Вгору полетіли корки від шампанського, пляшки, шапки, перуки, шалики, навіть куртки, а на небі розквітли сотні феєрверків.

— Всього найкращого в новому році, — шепнув Емек, — щоб я вже ніколи не мусив чекати.

Ми стояли, міцно пригорнувшись одне до одного, не помічаючи ні криків натовпу, ні вибухів петард, ні струменів шампанського, що лилися на нас зусібіч, ані навіть феєрверку.