Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

14.09. День як день. Нічого не відбувається, Брукі й далі вагітна. Я знову на тапчані. Навіщо щось змінювати?

15.09. Нині мене провідав Лешек. Завітав зненацька, я саме слідкувала за «Вродливими та зухвалими».

— Народила?

— Вже починається. До середи повинна вкластися.

— Зараза, я це пропустив, від'їжджав.

— Ти теж? Усі собі ідуть, тільки я приросла до фотеля.

— Евка впаде, коли тебе побачить, — потішив мене Лешек. — Відразу видно, що ти нікуди не виходила.

— Виходила.

— До крамниці в будинку. Це не рахується.

— Я два рази була на Ринку і раз в універі.

— Тобі призначили термін захисту?

— Так, на тринадцяте.

Лешек спочатку не дошолопав. Раптом перестав посвистувати і прикликав на обличчя зосереджений вираз.

— А яке сьогодні? — запитав він підозрілим тоном.

— П'ятнадцяте.

— То тринадцяте вже було.

Я кивнула:

— Позавчора.

— Як це? — Він хвилину мовчав, аж урешті до нього дійшло. — То вже по всьому?

Я підтвердила, підвівши брови.

— Захистилася?

— На п'ять, — недбало кинула я, перемикаючи канали за допомогою пульта.

— Така подія — і ти нічого не кажеш?

— Яка?

— Настала велика переміна.

— Це точно. Зі студентки у безробітного магістра.

— З оголошеннями нічого не вийшло?

— Мене внесли до банку даних. Якщо це щось означає.

— Це не означає абсолютно нічого. Мусимо взятися за це з іншого боку.

— Ганяти від фірми до фірми, як Йолька? Вона шукала роботу в поліклініках і школах, де сам знаєш, як платять.

— То Йолька така наївна? — здивувався Лешек. — Хіба не знає, що більшість місць чекає на знайомих і спадкоємців кролика? Помре бабця, приходить онука.

— Чудова новина для того, хто саме шукає роботу, а не знає жодного кролика.

— Малино, вуха сторч. Щось придумаємо, — Лешек поплескав мене по плечі, як старого коня. — Але спершу справа, що не терпить зволікання. Телефон.

— Що телефон?

— Де він лежить? — запитав він.

— У шафці біля «Інки». Як завжди. Куди ти збираєшся дзвонити?

— До Губки. Він уже мусив повернутися, ні?

— Ти лікуєшся в Губки? — «Ну-ну».

— Не я, а ти.

— Малинко! — Губка осяяв усмішкою своє стомлене лице.

— Я хотіла прийти в липні, але ви поїхали.

— Мусив залагодити деякі справи. Відпочити від людей. Замислитися над життям.

Я нічого не відповіла. Губка якийсь час стежив за мухою, що розгулювала по медичних картах. Урешті глибоко зітхнув і розвинув тему:

— Назрівають великі зміни, Малинко. Не знаю, чи прийму я виклик, чи я готовий.

— Аж так гостро?

— На жаль, — звільна покивав він головою. — Такий тиск.

— Сильна конкуренція?

— Що? — не зрозумів він.

— Ну, ви казали про тиск і про виклик. Я подумала, що йдеться про хортячі перегони.

— Хіба я виглядаю на любителя перегонів?

Звісно, що не виглядає.

— Може, це тільки літня хандра?

— Я хотів би, щоб так було, — він послав несміливий усміх кудись у космічний простір.

Ми сиділи так зо дві хвилини. Раптом Губка спохопився.

— Ти, мабуть, прийшла не просто так?

— Як і завжди, мене привели до вас проблеми.

— Що цього разу?

— Тотальний пофігізм. Мені все байдуже. Нічого не прагнеться. Ні до чого не тягне. Нічого ні тішить, ані засмучує. Нірвана.

— Ми, психіатри, називаємо це апатією. Відколи ти перебуваєш у такому стані?

— Правду кажучи, від початку вакацій. Тільки те, що в липні я не звернула на це уваги. Мала багато клопоту. Шукала роботу, переїжджала, рятувала подругу, яка була в розпачі.

— Ти не мала часу подумати над сенсом життя?

— Тепер теж не думаю. Я взагалі ні про що не думаю. Може, трохи про один серіал. Він дуже мене затягнув.

— А коли захист?

— Два дні тому. Захистилася, — випередила я Губчине питання. — На п'ять.

— І навіть така подія не вивела тебе з анабіозу?

Я хвилину розмірковувала.

— Вивела, на дві доби. Я саме встигла купити спідницю та квіти для екзаменаційної комісії. Але вже після захисту втратила весь запал.

— Як же ти сьогодні дійшла?

— Мене пригнав копняками один знайомий гомосексуаліст.

Губка потер ніс, відтак спер підборіддя на долоні й зиркнув крізь розчепірені пальці. Знайомий жест.

— Ну що ж, Малинко. Скажу тобі так.

— Ми вже маємо якийсь нарис?

— Нарис? — наморщив він брови, а потім викресав ще одну стомлену усмішку. — А, так. І саме йому присвятимо сьогоднішню зустріч.

— Але ліки також будуть? — упевнилась я.

— Будуть, тільки спочатку кілька вступних слів.