Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— Тобто як? — запитала я. — Що він конкретно тобі сказав?

— Прийшов учора приблизно о сьомій тридцять, — почала свою оповідь Йолька. — Так, незадовго до новин. Приніс квіти.

— Піжон, — озвалась Евка.

— Приніс квіти, — з натиском повторила Йолька, — і сказав, що ми повинні серйозно поговорити. Я зразу відчула, що тут щось не так, але взяла себе в руки. Запарила чай, принесла пиріг.

— Домашня атмосфера, — підсумувала Евка.

— Віктор з'їв два шматки, а потім перейшов до суті. Зізнався, що вже місяць бачиться з Гоською. Що закоханий, принаймні йому так здається. Сказав, що це сильніше від нього і що він нарешті зрозумів…

— … що таке справжнє життя, — закінчила Евка. — Повів свіжого вітру на великій весняній луці.

— Він ужив саме ці слова, — здивувалась Йолька.

— А він часом не згадував про кров, що кружляє в його жилах?

— Згадував, і зрештою заявив, що в такій ситуації треба відмінити наше весілля.

— А ти?

— Сказала, щоб він не робив похапливих рухів. Мені болить його зрада, але це ще не привід для розірвання заручин. Ми разом уже кілька років. Добре знайомі, пасуємо одне до одного, шкода нищити все це через якусь там інтрижку.

— Боже, Йолько, — покрутила головою Евка. — Ні краплі гідності.

— Гідність гарно виглядає в мексиканському серіалі. У житті спрацьовує прагматизм.

— Віктор, імовірно, має іншу думку.

Йолька підтвердила і знову зарюмсала.

— Він сказав, що був зі мною, бо думав, що більше не закохається. Змирився з тим, що на нього в житті вже нічого не чекає. Зробив ставку на стабільність і безпеку. Але коли зустрів Госю…

— … щось відтануло в його заледенілому серці?

— Ево, звідки ти все це знаєш?

— Це велика таємниця. Колись я вам її розкрию.

Запала тиша, яку переривало Йольчине хлипання.

— Шкода, що все вийшло на яв тільки тепер, — прошептала Евка, потираючи чоло, мовби чимось заклопотана.

— Шкода, що це взагалі вийшло на яв, — зітхнула Йолька.

— Що ти тепер робитимеш? — запитала я.

— Не знаю. Я геть розгублена. Намагаюся знайти якесь пояснення. У чому моя провина? Що я зробила не так? І чим я на це заслужила?

— Ти говориш, як деякі хворі на рак, — форкнула Евка. — Такі речі просто стаються. Хтось потрапляє під трамвай, а хтось виграє в тоталізатор. Тут немає ні провини, ні заслуги.

— Я не вірю. Мусив бути якийсь привід. Я вже й сама не знаю. Може, все через те, що я приятелюю з вами?

Нам відібрало мову, тоді Йолька пояснила:

— Може, ваше невезіння перейшло на мене? Хіба ви не чули, що є люди, котрі мають у собі негативну енергію. Приносять нещастя собі та іншим.

— У мене немає слів, Йолько. Ти віриш у такі речі?

— Я тільки замислилася. Просто не можу зрозуміти. Я так стараюся. Нікому не роблю кривди. Чому мені не щастить? Адже має бути якесь пояснення.

— Може, ти надто до нього підлещувалась?

— Я намагалася дотримуватися здорових пропорцій. Домашня атмосфера і щіпка хвилюючої жіночості.

Я придивилася до Йольки. Про яку там щіпку мова?

— У чому полягала та щіпка хвилюючої жіночості?

— Ну, розумієте… — почервоніла Йолька. — Деколи я не носила бюстгальтер. І, і… я маю на стегні витатуювану трояндочку. Спеціально для нього.

— Крапля шаленства, — кивнула Евка.

— Але, мабуть, не завелика? — злякалась Йолька.

— В самий раз, щоб працювати в «Копальні».

15.07. Триває справа втішання Йольки. Поза тим ми шукаємо роботу і квартирантів на моє місце. Тобто збираємося шукати. Наразі немає часу через Йольку. Я починаю замислюватися над теорією невезіння. Може, тримаючись утрьох, ми й справді випромінюємо забагато негативної енергії? Щось у тому є.

17.07. — Слухай, Малино, ти не сходила б зі мною до ворожки?

І хто це говорить? Свіжоспечений психолог?

— Чому б і ні? А коли?

— Зараз. Я записалася на сеанс. Ми можемо прийти всі троє.

— Класно, я дзвоню до Евки.

Через годину.

— Доброго дня. Ми до Касандри. Ворожки.

— Інтерпретатора майбутнього, — виправила мене Касандра, непоказна худа жінка середнього віку. — Прошу заходити.

Ми зайшли до кімнати, захаращеної дрібничками аж до люстри. Як у бабусі. Невже всі ворожки мають такий гармидер?

— Сідайте тут, поряд, — указала вона на канапу, повну гаптованих подушечок, сплячих котів і плюшевих ведмедиків. — Або ні. Я відчуваю недобру вібрацію, коли ви отак разом сидите.

Йолька таки має рацію! Питання тільки, котра з нас випромінює ту гидоту? А якщо раптом я?