Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— А на дев'ятому — відпочинок на Сиріусі, — додала я. — Усе це дуже класно, тільки я й надалі не маю роботи.

23.06. Щойно повернулася зі своєї третьої співбесіди. У мене виходить чимраз краще. Пам'ятаю першу з них. Дев'ять років тому, коли я шукала підробітку на канікули. І знайшла: на місцевому м'ясокомбінаті, в цеху консервації.

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять.

— Ти хворіла на жовтяницю чи на сальмонельоз?

— Ні, — писнула я.

— Голосніш.

— Ні!!!

— Маєш медичну карту?

— Маю!!!

— Чому ти хочеш працювати з м'ясом?

— Бо це цікава робота, яка дає змогу спілкуватися з простолюдом. І, і цей… Я хочу заглибитись у таїни консервації.

— Які ще таїни? Тут не можна фотографувати.

— Таїни, — глитнула я слину. — Хочу побачити, що насправді запихають до тих слоїків, бо один знайомий казав, що мелені копита й хвости.

— Твій знайомий сам хвіст. А встанеш і дістанешся на сьому?

— Встану й дістануся.

— То вставай і діставайся у найближчий понеділок. Наперед обрізати нігті й заколоти волосся. На-асту-у-пна!

Я, непритомна, підвелась о шостій нуль-нуль. Почистила зуби, забрала волосся в хвостик і мерщій на роботу. На місці мені вручили гумові чоботи, сорок другий розмір, фартух XXL і хустину на голову. А в руку вологу ганчірку.

— Сідай біля конвеєра й витирай покришки від слоїків. П'ять по сьомій конвеєр рушив. Я ледь устигала.

— Чому кожен слоїк такий заляпаний? — запитала я сусідку, присадкувату сорокарічну тітку з червоним лицем.

— Бо коли їх наповнюють, частина витікає й забруднює. Отут засох паштет. А там фарш.

— А не простіше вимити їх якимсь шлангом, замість шурувати брудною шматою?

— О, дивіться на неї, вона буде реформувати наш комбінат, — обізвався простолюд. — Годину працює, і їй уже не подобається.

— Подобається, — запевнила я. — Тут класно.

— То працюй, а не пискуй. Бо слоїки їдуть брудні.

Я ледве дотерпіла до обіду у робітничій їдальні. На вибір рубці чи овочевий суп: серед м'ясної субстанції кілька скибок картоплі. Я взяла овочеву. Принаймні назва апетитна.

О першій знову на конвеєр. Я витримала дві години й додому. Спершу душ, бо від мене на милю смердить старим паштетом. Лахи до пральки і спати, бодай півгодинки. По трьох днях роботи я поводилась як робот. Два порухи ганчіркою — і наступний слоїк, ще два — і наступний. А перед тим як заснути, мала перед очима рухомий конвеєр, повний бляшанок і слоїків.

Наприкінці тижня мене забрали до цеху, де виробляли шинку. Все ж таки якась переміна. Температура сягає нуля градусів, аби м'ясо не псувалось. Я стала притупцювати.

— Зараз зігрієшся. Тут працюють акордно, для Америки, — пояснив хтось на кшталт наглядача. — Ходи, я тобі покажу.

І показав. Спершу бляшанку. Вкладаєш до неї фольгу. Потім береш кусень із цілої гори м'ясних куснів. Посипаєш желатином і таємничою сумішшю консервантів. Старанно загортаєш фольгу. Кладеш покришку — і до пломбувальної машини. Наступна бляшанка, фольга, кусень, желатин, покришка — і до машини. Я витримала три дні, відтак попросилася назад на конвеєр. Мене перевели, але я вже і так встигла відморозити в «шинкарні» долоні. Минули наступні три дні, й настав четвертий — п'ятниця. Щось мене смикнуло одягти замість кедів тверді як бетон турецькі «адідаси». Я саме стояла біля віконечка, для різноманітності складаючи консерви на спеціальний візок. Устигла завантажити 942 бляшанки, коли один із практикантів переклав увесь тягар на мою ліву ступню. Збігло кілька секунд, поки я дошолопала, що саме тримаю на кросівці. Заверещала, а наляканий практикант змарнував наступні секунди на те, щоб підняти платформу. Мене розвантажили в лікаря. Обійшлося забитими пальцями і гематомою. Тільки турецьким «адідасам» я завдячую тим, що моя ліва ступня не перетворилася на тарілку для піци діаметром в один метр.

За ті десять днів я заробила на візит до косметички й модний купальник з базару. Від роботи на комбінаті в мене залишилося кілька спогадів, відраза до паштету й клешнюваті руки.

Що залишиться в мене від цієї роботи, якщо я взагалі щось надибаю?

24.06. Нині Купала, а я й досі нічого не знайшла. Мені вже навіть не дзвонять. Мабуть, піду до ворожки. Зараз зателефоную до Евки, може, вона вибереться зі мною.

— Скільки вона бере?

— Двадцять злотих за питання.

— А не ліпше поїхати до твоєї бабусі? Квиток винесе двадцять злотих в обидва боки.

— До бабусі ми завжди можемо поїхати, а це суперворожка. Приймає тільки раз на місяць.