Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— Богусю, розкажи нам, чому жінки натрапляють на шахраїв? Вони такі наївні? — Вона підставила мікрофон якомусь змученому чолов'язі. Хвилинку, це ж, здається, Губка. Але я можу помилятися. Ні, таки Губка. Борідка, стомлені очі і дротяні окуляри, внизу екрана напис: «Богуслав Губка, психіатр». Губка гмикнув, потер чоло й почав:

— Після такої короткої розмови ми маємо тільки певний нарис. Я б сказав, ескіз. Щоб одержати повну картину, потрібні тривалі, багатогодинні розмови.

— То ти не можеш окреслити причини? — допитувалася ведуча. — Не можеш сказати: причиною була наївність?

— У цьому випадку, безперечно, про наївність нема й мови, — Губка гмикнув, потім замовкнув, ніби над чимось замислився. — Так склалося, що я знаю пані Гелену з розповідей її доньки.

— Отже, Малина є вашою пацієнткою? — «Боже!» Я вхопилася за голову.

— Боже! — ойкнула мама і теж ухопилася за голову. — І це щось серйозне?

— Цього я, на жаль, не можу вам сказати. Це лікарська таємниця.

— Напевно, серйозне! — вжахнулася мама. — Якби це була дрібниця, вона звірилася б рідній матері. Що з нею, докторе?!

— Справді нічого, — намагався заспокоїти її Губка. — Цілковита дрібничка.

— Чому вона не прийшла з тим до мене? — Мама витягла велику хустку й витерла очі, розмащуючи туш, а внизу екрана з'явився напис: «Гелена, зраджена чоловіком-двоєженцем, щойно дізналася, що її донька Малина лікується в психіатра». Я не витримала й вимкнула телевізор. Треба щось ковтнути, щоб заспокоїтись. Де мій тіорідазин? Ні, я мушу додивитися той фарс до кінця. Я ввімкнула телевізор. Побачила лише титри, на їхньому тлі маму з розмащеною косметикою, а біля неї Губку.

Хвилин зо п'ять я сиділа нерухомо, як уражена громом. Сиділа б так, певно, і з годину, якби не телефон. Його дзеленькання повернуло мене на землю.

— Малинко? — Це бабуся. — Чому ти не сказала, що ходиш до психіатра?

— А ти кажеш мені, що ходиш до кардіолога?

— Я не ходжу, але таки виберуся. Після цього, що я сьогодні побачила, я постаріла на двісті років.

— Я теж, — зізналась я. — І мушу пошукати інше житло. Десь за містом.

— А що робити мені?

— Таж вона не назвала твого імені. Інша річ я. Вона навіть згадала мій факультет.

— Бідолашна дитино, — зворушливо мовила бабуся. — І ще той психіатр, такий сором. Не ліпше було прийти до бабусі?

— А ти маєш право виписувати ліки? — розлютилась я. — Думаєш, мені було легко? Що я пішла отак, заради примхи? Якби не Евка, я, може, вибиралася б донині.

— Боже, мама мала рацію, — видушила бабуся. — Це щось серйозне.

— Ні, нічого серйозного, але я мусила порадитися зі спеціалістом. Час од часу я беру ліки, і все гаразд.

— Така молода і вже на таблетках! — ойкнула бабуся.

— Не все можна вилікувати добрим словом, бабусю. Часом потрібно трохи хімії.

— Ну, я там розумію антибіотики, вітаміни, ліки від тиску, але щоб на голову? Це тебе одурманить, знищить!

— Бабусю, ти бачила мене місяць тому і що? Я змінилася?

— Тепер бачу, що так. Колись ти була така енергійна, вилизала мені цілу хату, а останній раз навіть не захотіла вимити склянки.

Я зітхнула. Не буду їй пояснювати.

На другий день я з мапою в руці вирушила на пошуки фірми «S amp;MG».

— Доброго дня, Домінік Ролик. — Я подала йому долоню й автобіографію.

— Малина, — прочитав він. — Дуже добре. Це ім'я несе в собі позитивну енергію.

— Так? — зацікавилась я.

— Воно ароматне, — пояснив він, — і пробуджує приємні асоціації. Клієнт, чуючи слово «Малина», розслаблюється й втрачає пильність, а тоді ви можете атакувати його й виграти.

— Що виграти? — знову зацікавилась я.

— Можливості величезні, — потер він руки, — але почнімо від початку. Пані Малино, чи ви задоволені своєю дотеперішньою кар'єрою?

— Ну що ж, — буркнула я, — не дуже.

— Власне, — облизнувся він, — серед нас є небагато людей, задоволених своєю роботою.

— Небагато, — визнала я.

— Але це можна змінити, — втішив мене Ролик. — Скажу вам, пані Малино, що ви зробили правильний крок. Крок до сонячного майбуття. А все це завдяки нашій фірмі «Sekses ent Many Grup».

— Справді? — наставила я вуха.

— Пані Малино, — знов облизнувся він, — в якому віці люди у нас ідуть на пенсію?

— Жінки чи чоловіки?

— Скажімо, жінки, — уточнив Ролик.

— У шістдесят, але зазвичай у п'ятдесят п'ять… На жаль, — зітхнула я.

— На жаль. Це ви чудово визначили, — втішився він. — Бо на що може сподіватися людина у шістдесят років?