Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— Може, він все одно її залишив би. Це ніколи не відомо.

— У цьому випадку відомо, — упиралась Йолька. — Чувак не був певен і чекав, аби життя прийняло за нього рішення. Якби його дружина запхала свій гонор до кишені, вони й досі мешкали б разом.

— Велике щастя! — пирхнула Евка. — Він зі мною, бо так склалося. Не тому, що він так хотів або тужив. Як це романтично!

— А хто нині шукає романтизму? — скривилась Йолька. — Ви таких знаєте?

— Саме сидить перед вами й допиває «дрінк».

— Це не романтизм, а тільки дурість, — звернулася до мене Евка. — Ти ще маєш шанс дати задній хід, зберігши хоч тінь гідності.

— Мені не потрібна гідність, мені потрібні почуття, — пробелькотіла я, витягаючи носовичок. — Знаєш, що означає кохати?

— Так склалося, що знаю, вже цілий тиждень, — поінформувала нас Евка.

— Ти втріскалася? В кого? В того «коника»?

— Холодно.

— В ректора? — ризикнула Йолька.

— Я нічого не скажу.

— Хоч натякни, як його звуть, — діставала її я. — Або як він виглядає!

— І що робить, — додала Йолька.

— Скажу вам, коли все з'ясується, — відрубала Евка, — а наразі це моя солодка таємниця.

10.06. Я віддала виправлену версію маґістерки й чекаю. Людина весь час чекає. Квартири, кохання, дурнуватого дзвінка. Цього разу від Йольки. Вона мала принести мені зразок резюме.

— Ти зовсім не вмієш себе рекламувати, Малино, — заявила вона, прочитавши мого листа до потенційних роботодавців. — Що це таке: «Сподіваюся вас не знудити»?

— Я хотіла викликати симпатію.

— Хіба жалість. Ти й справді хочеш знайти роботу? У мене таке дивне враження, що ні.

— Згода, я не хочу. Але мушу. За тиждень одержу останню стипендію. Бабуся буде мені підкидати тільки до кінця канікул. А з батьком ніколи нічого не відомо. Він з'являється і зникає.

— Ціле щастя, що ти маєш мене. Я принесу тобі пристойне резюме й заяву на роботу.

Чекаю. Йолька не сказала, коли його принесе. Я не тисну, бо вона літає, як поштовий голуб. Букети, аксесуари, залагодження формальностей, курси молодого подружжя. Чи чекає те саме на нас із Рафалом?

— Сподіваюся, що ні, — озвалась Евка.

— А я мала тебе за найліпшу подругу. Що ти маєш проти Рафала?

— По правді, нічого. Крім того, що він пролаза.

— Я ходила з ним понад рік, і ти мені тільки тепер про це говориш?

— Я завжди казала, що ти заслуговуєш на краще, — запротестувала вона. — Просто ти не слухаєш.

— На твою думку, кожна заслуговує на краще! Рафал — пролаза, Віктор — ґаджетівщина. Пйотр — кар'єрист. Ну, — гмикнула я, — тут я абсолютно згодна. Але чи можеш ти назвати бодай одного хлопця, з яким варто мати стосунки?

— Можу, — тихо відповіла вона.

— Я обернулася на одне велике вухо. І хто той принц?

— Син нашого ректора, — бовкнула Евка, запалюючи сиґарету. Третю в житті.

— Ти жартуєш? — Вона не відповіла. — Ага, не жартуєш. Як його звуть?

— Томек.

— Маєш його фотку?

— Я маю тільки оце. — Вона витягла з рюкзака пожмаканий папірець. — Це ксерокопія його карти з літнього табору. Трирічної давності. Він свиснув її зі школи, а я свиснула в нього, скопіювала й повернула.

— Покажи! — я розглянула папірець. — Я його знаю. Він був у моєму загоні. Саме три роки тому. Такий білявець в окулярах.

— Ти що, серйозно? — пожвавилась Евка.

— Ну. Глянь сама. Характеристика вихователя — мій почерк і підпис.

— Точно! — Вона стала читати: — «Томек є творчою натурою, обдарований багатою фантазією й акторським талантом. Його люблять товариші. Зичливий до старших і до тварин. Не було великих труднощів з вихованням». Він саме такий і є. Творчий і вразливий.

— Ти, мабуть, не знаєш, як заповнюються ті карти.

— Як?

— Угорі маєш характеристику класного керівника.

— Бачу, ну та й що?

— Ти береш усі карти, тасуєш їх і переписуєш шкільні характеристики з однієї карти на другу. Часом додаєш щось від себе. Приміром, фраза «Не було великих труднощів» означає, що хлопця прилапали з цигаркою чи те, що він вибив двері. Якщо хтось був чемним, ми писали: «Не завдавав вихователям ніякого клопоту».

— Триндиш.

— Ні, Евіто. Я навіть пам'ятаю, на чому він попікся. Показав угорцям задок, бо вони накидали йому через вікно яблук. Угорці вирішили, що він таким чином викликає їх на поєдинок, і до кінця зміни чигали на нього, готові до бою.

— І він дістав? — зажурилась Евка.

— На щастя, ні. Я наказала йому сидіти в корпусі, але де там. Він заявив, що впорається з ними.

— Який сміливий, — розчулилась Евка.