Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— Тільки шоста, — відгукнувся хтось із-під столу. Здається, Йолька.

— Хіба не дивно? — прокоментував інший голос, що долітав із-за фортепіано. — Минуло лише вісім годин.

— Але мене щось і притиснуло, — простогнала Евка. — Нога Віктора.

— А решта? — злякалась Йолька.

— Решта поряд. Теж мені знайшов, де завалитися. Наче не вистачало диванів.

— Напевно, там було найвигідніше, — вирішила Анка. — Цікаво, де Пйотр?

— Боже, як у мене пульсує в чайнику, — зойкнув Діді.

— Шукаєш Пйотра? — обізвалась Йолька. — Він тут. Тільки не знаю, чи тебе потішить це відкриття.

— Що сталось? — Анка зірвалася на рівні. Я також. Сила цікавості.

Ми наблизилися до столу. Тут-таки на подушках валялися Пйотр і Лешек. Обидва без сорочок, обнявшись. Лешек стискав у долоні круглу стільничку, а на білих грудях Пйотра відтиснулося яскраво-червоне нерівне коло з системою координат.

— Цікаво, чи вони когось викликали? — замислилась Евка.

— Уб'ю гада. Він відбив у мене хлопця, — зашипіла Анка.

— А мені зіпсував найкращу помаду.

— Що трапилось? — очуняв Пйотр. — Де моя сорочка?

Він став розглядатися непритомним поглядом. Зиркнув униз, на свій торс, і миттю зірвався на рівні. Ще швидше, ніж ми з Анкою.

— Бебі, все не так, як ти гадаєш, — пробелькотів він. — Це якийсь огидний жарт.

— Сподіваюся, воно було того варте, — гарикнула Анка.

— Облиш, бо я зблюю.

— Що тут відбувається? — опритомнів Лешек. — Нехай хтось стишить барабани.

— Та немає тут жодних барабанів, — заперечила Евка.

— Звичайний обмін фразами між закоханими, — додала я. — Анка лютиться, бо ти відбив у неї хлопця.

— Тільки не «відбив», — знетямився Пйотр.

— Ага, розумію, ініціатором був ти! А може, дійшло до ґвалту?

— Стривайте, хто тут кого зґвалтував? — зацікавився Віктор.

— Жодного ґвалтування не було, але зараз буде криваве вбивство, — гукнув Пйотр, — якщо ви не заберете від мене цю п'явку!

— Це я п'явка? — гукнула я ще голосніш, аж усі вхопилися за вуха. — А хто перший причепився? Через якісь там десять хвилин! Ти, педанте нещасний!

— Слухайте, — перервав нас Діді. — Ви знаєте, що зараз уже майже сьома ранку?

— Знаємо!!!

— Ну так-от, зараз сьома ранку, але середи.

Цього ми не знали.

Ми поверталися до міста в мертвій тиші. Білий ведмедик зробив свою справу.

7.05. Я й досі відходжу після Малої Касинки. Виводжу токсини, багато валяюся в ліжку. Настрій дуже задумливий. Ще день-два, і я повернуся до норми.

10.05. Я саме правила реферат свого захисту, коли зателефонувала Йолька.

— Привіт, Малино! Знаєш, що сталося?

— А ти як гадаєш? — відповіла я.

— Це було риторичне питання. Пйотр викинув Анку!

— Як це викинув? На смітник?

— Ти ж знаєш, що вона в нього мешкала. Вчора повертається з роботи, а на сходовій клітці її валізки. Вгадай, хто поселився на Анчиному місці?

— Лешек?

— У яблучко.

— А що з Анкою?

— Я прихистила її в себе.

— Сильно плаче?

— Ні. Стверджує, що не встигла звикнути.

— Хоч це добре.

— Але знаєш що? Вона страшенно нишпорить по шафках із харчами. Хряскає холодильником, шпортається в буфеті.

— Все нормально. Це вона пересвідчується, чи маєте ви щось їстівне. Пам'ять про голодні роки.

— Знаєш що, Малино? Люди мають жахливі дивацтва. Добре, що ми з Віктором такі нормальні.

13.05. Я зустріла Лешека. Він навіть не зашарівся.

— Ти теж будеш удавати, що ми незнайомі?

— А хто вдає?

— Йоля й Анка. Діді мені вибачив. Сказав, що, на щастя, не встиг звикнути.

— Ти щасливий із Пйотром?

— Щиро? Наразі я приголомшений.

— Ти мусив відбити його в Анки?

— Гадаєш, я міг би, коли він сам не захотів? Скажу тобі, Малино, одне. Пйотр першим до мене зателефонував. Через два дні потому, як ми повернулися. Запропонував зустрітися.

— Брешеш.

— Ні. Щоправда, він тільки хотів з'ясувати непорозуміння в Малій Касинці… Але по двох годинах розмови збагнув, що це кохання.

— А ти?

— Я так легко не складаю декларацій. Поживемо, побачимо.

І так каже людина, яка закохується в середньому раз на квартал.

18.05. Завтра вечірка на честь Дня студента.

21.05. Неділя. Відпочиваємо втрьох на Плянтах. Похмілля після Дня студента. Ледве допленталися до лавки. Сидимо під парасолькою і вдихаємо холодне вільготне повітря.

— Трохи кефіру залишилося?

— А ти в стані щось узяти до рота?

— Я мушу поповнити рівень рідини. Знаєш, скільки я виблювала після тієї вашої горілки?