Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— Губка явно не поцілив, — Евка глянула на мене поверх книжки, — скільки ти маєш ковтати того свинства?

— Три таблетки на день. Уранці я пропустила, то, може, в обід візьму дві?

— Може, я зразу викличу «швидку»?

— Без паніки. Це, певно, перша реакція. Організм не призвичаївся…

— Ти хочеш сказати, не узалежнився? Я пішла б до Губки по щось інше.

— Піду завтра, а нині спробую ще. Тільки раніш, аби не спати до другої.

Я взяла таблетку і збігала до крамниці. Очуняла, коли дійшла до каси. Поки розраховувалася, виявила, що не маю проїзного. А, дрібниці, поїду «на халяву». І трапила на контролера. Жодного стресу.

— Тридцять злотих штрафу плюс пакет із покупками, забутий у трамваї, — закінчила звітувати Евці. — Внесу це у кошт лікування. А тепер бай-бай, бо падаю з ніг.

На другий день я з'явилась у Губки.

— Доброго дня. Прошу сідати.

— Пане доктор, я була тут позавчора…

— Справді? — наставив він вуха. — У чому проблема?

— У тому, що я їм, наминаю, жеру.

— Ну і? — ті самі стомлені очі, що виглядають крізь пальці.

— Ну і одержала польдоксин, але він валить мене з ніг. Я непритомна, сплю по чотирнадцять годин. Оце прийшла по щось інше… Ви обіцяли, що ми будемо експериментувати.

Губка весь час кивав головою й казав, що апетит — це ледь чи вершечок айсберга… Я змовкнула. Губка зиркнув до моєї карточки.

— Гм. Порушення харчування, невроз нав'язливого стану, проблеми із засинанням, — поволі прочитав він. — Переймається. Це важливо. То чим ти так переймаєшся?

— Як я вже казала, усім. Непевним майбутнім. Минулим, яке неможливо змінити. Колись я боялася, що не вступлю до університету, а тепер боюся кожної сесії. Непокоюся про маму і про те, що вона непокоїться за мене.

— Ну то вже маємо якийсь нарис.

— Нарис? Адже ви мали нарис уже два дні тому.

— То був фальшивий слід. Цього разу спробуємо оксазепам. Він легко тебе заспокоїть…

— Але я не падатиму?

— Ні, тільки трохи вгамуєшся. Польдоксин має антидепресивну дію, але в деяких випадках присипляє. Зате оксазепам діє дуже м'яко.

Я вслуховувалась у його спокійний голос. Мені вже легше. Він мусить записувати касети, на яких розповідатиме про ліки.

— А за тиждень покажешся мені і будемо працювати далі. Як тебе звуть?

Я появилася на тиждень пізніше.

— Доброго дня. Прошу сідати. Що нас сюди привело?

— Я мала прийти на контрольний візит.

— Справді? А як тебе звуть? Малинка? Апетитне ім'я. Ну, і з чим у нас проблеми?

«Зі склерозом», — подумала я.

— З надмірним апетитом. Ви пам'ятаєте? Їм, напихаюся, жеру. Окрім того, дуже переймаюсь і деколи не сплю ночами.

— Так, так. Зараз гляну в карту. Ясно. Переймається всім. Ну і як той польдоксин?

— Він валив мене з ніг, і тепер я п'ю оксазепам.

— А, я забув записати. І як ти чуєшся?

— Трохи краще. А щиро кажучи, майже не відчуваю різниці.

— О'кей. Я випишу тобі тіорідазин.

— Що з нашою картиною?

— З картиною? А! З картиною, — гмикнув він. — Ну, працюємо, працюємо. Вже маємо певну концепцію. Я сказав би, нарис. Усе йде як треба. Мусимо тільки розв'язати проблему засмучування, але це вже за тиждень. Тепер рецепт.

Я не приходила наступні два тижні. Бо навіщо? Сесію склала, в хаті тиша, дракона дієти приспано. Не було причини додавати Губці роботи. Але десь наприкінці березня я почала сновигати з кутка в куток. Ніщо не має сенсу. Навіщо старатися? Навіщо вставати з ліжка? Навіщо я взагалі живу? Одних депресія допадає восени, а я ламаюся весною.

— Ніяка це не депресія, — заперечила Йолька, — просто пустка. Ти не маєш мети.

— Взимку вона теж її не мала, — втрутилась Евка.

— Взимку — свята, карнавал і сесія. Немає часу на роздуми про порожнечу. Весна — це початок нового. Людина замислюється: що змінити, який шлях обрати, і раптом усвідомлює, що не має мети. Не знає, чого хоче. Порожнеча.

— Але я знаю, чого хочу. Я хочу чоловіка. З останнім я розійшлася ще в листопаді. Він залицявся до Евки.

— Це не мета. Це втеча від порожнечі. Ти хочеш її заповнити, чимось або кимось. Хибний шлях.

— То що я маю зробити?

— Порадься зі спеціалістом. Я не можу нічого тобі диктувати. Це твоє життя.

Я відвідала Губку зразу після Пасхи. Мене доконало святкове перебування вдома. Мама щойно розійшлася з черговим чоловіком свого життя.

— Усі чоловіки сволоти, крім тебе, Ірусю, — звернулася вона до мого брата.

— Сташек пішов, — поінформував мене брат, мотлошачи на моніторі чергову потвору.