Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— Кожна нормальна трапеза — це для мене вступ до ненажерливості. Тому я відтягаю її, скільки можу. Якби я починала зі сніданку, то вже давно не влізала б у сукенки, у яких ходила моя вагітна мама.

— Тебе це дуже засмучувало б?

— А вас ні?

— Те, що я не влізаю в сукенки, у яких ходила моя вагітна мама? Дитинко, глянь-но, як я виглядаю. Якщо я і пройшов би який кастинґ, то хіба до мультфільму, і мене це зовсім не засмучує. За п'ятдесят років можна звикнути.

— Але мені ще немає п'ятдесяти! — вибухнула я. — Зате у мене є проблема, і я шукаю допомоги.

— І ти прийшла саме туди, куди слід. Я випишу тобі ліки, бо справи трохи вийшли з-під контролю. От тільки сама проблема криється глибше. Апетит — це тільки вершечок айсберга. Ти не надто злякалася?

— Ще не знаю. У мене завжди загальмована реакція.

— І дуже добре, завтра ти вже заспокоїшся. Ти чимось переймаєшся?

— Ще й як. Змалечку. У дитячому садочку переймалася тим, що незабаром до школи. У першому класі терзалася тим, що буде з моїми ляльками, коли я виросту. Я весь час чимось переймаюся.

— Більше сумуєш чи нервуєш?

— Коли як. Часом я пригнічена, а часом нерви не дають мені заснути.

— І тоді ти їси.

— Тоді я їм винятково багато. Але найбільше впаковую, коли мені сумно. Так, як тепер.

— Ну, то ми вже маємо певний нарис. І спробуємо його доповнити. Для початку польдоксин. — Він поліз до шухляди стола по печатку. — За тиждень з'явишся до мене. І побачимо, чи я поцілив.

— А якщо ви не поцілили?

— Може бути й таке. — Доктор знехотя пошкрябав себе по голові. — Зрештою, ми маємо тільки ескіз випадку. Якщо ліки не подіють, зайдеш післязавтра і працюватимемо далі над повною картиною. Тоді я випишу тобі щось інше. Гаразд, тепер рецепт, то як там тебе звуть?

9.03. Учора я цілий день чекала. Може, він зателефонує, притягне якогось віника чи бодай залишить поштівку під хідничком. Але я для нього вже не жінка. Я вибляклий спогад. А хіба спогади мають стать?

Як завжди, пам'ятає тільки Лешек. Тому я й ненавиджу жіноче свято. Бо що це за свято, яке приносить стільки зневіри?

12.03. Вже знаю. Я недостатньо сексуальна. Треба щось із тим робити. Колись мені здавалося, що найбільшою проблемою є ніс. «Якби не він, я записалася б у тренажерний зал». «Почну фліртувати після операції». «Як я його вкорочу, то нарешті виберуся на дискотеку». Усе згодом. Згодом усе-таки настав той день, проблема носа зникла, і раптом я побачила себе в усій пишноті. Безбарвна білявка з початковим целюлітом. Я мушу його позбутися. Вимасажувати, розчинити, спалити.

— От ти вже й маєш мету на всеньке життя, — підсумувала Евка.

19.03. Мета в житті. Кожен шукає її, маленької точки на обрії, до якої міг би простувати. Без неї ти кружляєш, блукаєш, тупцюєш на місці. Марнуєш час, як вважає Йолька, і все на щось чекаєш. На чудо.

— Мета — це тільки половина успіху, — докинула вона, підсідаючи до нас з Евкою. Ми вже годину сиділи в кнайпі, чекаючи на чудо. — Я чула ваш белькіт уже при вході.

— Ніякий це не белькіт, а серйозні міркування, — заперечила я.

— Нехай будуть міркування, — погодилась Йолька. — Але повертаючись до теми… Вибір шляху такий же важливий, як і спосіб досягнення мети.

— Іншими словами — стиль життя? — обізвалась Евка.

— Можна сказати і так, — знову погодилась Йолька. — Але мені розходиться не у визначенні.

— Hi? — здивувалися ми з Евкою. — Відколи ж це?

— Я люблю добирати визначення і не соромлюся цього. Саме це і є асертивна позиція. Я знаю це від Йольки.

— Гаразд, закінчи про той шлях, — поквапила Евка.

— Мені розходиться в тому, що важливий увесь шлях, а не тільки останні метри. Тому мене так дратують карамельні фінали в американських фільмах із серії «Правдиві історії». Герой гнобив дружину, збиткувався з дітей, копав єдиного пса. Несподівано в нього відкривається десята стадія раку. «Вам залишилося два тижні і три дні життя», — несхибно вираховує доктор Джон Експерт.

— Як це вони зазвичай уміють, — утрутилась Евка, — ті серіальні ескулапи. Та повернімося до головного героя…

— Той, почувши вирок, — вела далі Йолька, — цілковито змінюється. Перепрошує всіх, включно з батьківщиною й президентом. Уперше в житті набуває лагідного виразу обличчя й снує глибокі рефлексії. А родина не може його не пожаліти. Дружина, ще синя по останній «дискусії», пробачає йому. Син із загіпсованою рукою ремствує: «І love you». На похороні всі захоплюються тим, що він так гарно відійшов. Шістдесят років життя не важливі, важливі оті кілька тижнів, і тільки тому, що вони випали наприкінці.