Оксана Форостина - DUTY FREE

— Слухай, Елейжа , — новий знайомий розвернувся до нього усім собою — розкуйовдженою гривою, бородою, окулярами, плащем, на якому Елайджа встиг помітити кілька плям, але про їхнє походження вирішив у цей момент не думати. — Елейжа , ти знаєш, що у цьому місті народився батько вашого великого поета Алена Ґінзберґа?

Дамський напружився: він уже кілька разів переконувався, що Елайджа й не чув тих культових американських імен, про які кожен із їхнього кола міг би говорити годинами.

— Ні, нам у коледжі про це не розповідали, — цього разу вигріб Елайджа.

— Уяви собі, якби батьки Луїса Ґінзберґа не звалили звідси в Америку, його син міг би народитися тут, у Львові. Ален Ґінзберґ народився б у Львові. — Вражений власною ідеєю, новоприбулець так активно розмахував руками, що бабуля з тантрою мусила відповзти на край прилавка.

— Ну, Ален Ґінзберґ був єврей, лівий… комуніст, влас­не… його могли вбити нацисти під час війни, — обережно пригадав матеріали університетського семінару Елайджа, ловлячи на собі схвальний погляд Дамського.

— Але він міг втекти на Схід! — заревів велетень, переповнений поставанням захопливого сюжету.

— Тоді його би вбили комуністи. — Елайджа був невблаганний, але велетень не слухав.

— Ні, він би втік від НКВД… У Таджикистан… чи в Туркменістан, на іранський кордон! Він би займався контрабандою, курив би анашу… А потім він би повернувся і став би хіпі, й тусував би на Вірменці…

— Ага, або працював би у райкомі комсомолу, — втрутився Дамський. — Елайджо, познайомся, це Блюм. Доки у нас є Блюм, ми дамо собі раду й без Ґінзберґа.

— Тоді він би знаходив для них дєвок, для їхніх орґій! — Блюм не міг заспокоїтися, того дня йому дуже залежало, аби Ален Ґінзберґ народився і жив у Львові.

Блюм був художником. Важко було сказати, скільки він мав років, цілком можливо, що ненабагато менше, ніж обожнюваний ним Ґінзберґ. Він, до речі, був на нього дещо схожий, можливо, не в останню чергу через бажання наслідувати свого ідола.

— Блюмище, ходи сюди, моє малесеньке! Моє-моє! — ще одна новоприбула гостя заледве могла охопити Блю­ма в діаметрі, її обличчя зникло в його безрозмірному пузі, але він, як міг, усім своїм величезним слонячим тілом продемонстрував готовність до того, що його зараз візьмуть на ручки.

— Душа моя! Я думав, ти ще у своєму Вроцлаві. — Дамський і собі поліз обійматися.

— Дамський, я вже тиждень тут, розгрібала всяке. Ой, добрий вечір!

— Елайджа, це наша Фея.

— Не фея — багіня! — знову заревів Блюм.

У Феї таки було людське ім’я — чи то Еліна, а чи Анжела, яке Елайджа того ж вечора надійно, раз і назавжди, забув. Фея була дуже милою жінкою південного типу, трішки широкою в стегнах, із чорним волоссям та оливковою шкірою. Вона відчайдушно займалася видаванням усіляких нікому не потрібних перекладів західних інтелектуалів та проведенням значно затребуваніших збіговиськ довкола тих-таки західних інтелектуалів, не ображаючи при цьому і своїх, а якщо точніше — пропихаючи їх на міжнародні виїзди-роз’їзди-пленери-конференції, не боячись навіть найекстремальніших митців, яких треба було доставляти «під ключ», тобто попередньо вивести із запою, майже власноруч відмити, оформити за них документи, заповнити всі довбані анкети та до самого літака припильнувати, аби воно десь дорогою не розгубило папери та не надумало «на хвилечку» заскочити до дружбанів бухнути.

— Чуєш, який мені про тебе анекдот розповіли: «Ви добра фея? — Так. — А чому з сокирою? — Як мало ви знаєте про добрих фей…».

— Блюм, давайте щось вирішувати, я вже нині по роботі.

— І хто перший сказав: «Ну то шо?».

— Пішли до мене, мені мої пісатєлі ракію привезли.

— Цеерушника беремо з собою?

— Обов’язково, — кивнула Фея, дивлячись на Елайджу.

— Прошу?

— Не сци, малий! — гаркнув Блюм. — Ми йдемо в гості до Феї.

— О, я би це любив!

— Він з нами йде, — переклала Фея.

Фея мешкала за кілька кварталів, у будинку, який за тутешньою ієрархією вважався розкішним: центр міста, польський конструктивізм, вкраплення круглих вікон, світлий під’їзд із мармуровими панелями. Глянцевим паркетом вони ступали у шкарпетках, проте своє пальто Фея кинула недбало, і в цій недбалості Елайджа побачив незрозумілу йому насолоду. У величезному помешканні пахло чистотою та доглянутими меблями, на кухні, де вони всі посідали, були навалені книжки та альбоми, переважно німецькою, брошури та конверти великого формату, кілька горняток з кавовими фусами. Але під шаром хаосу ховалася все та ж загальна вилизаність.