Оксана Форостина - DUTY FREE

Так Елайджа дожив до осені 2004 року. Він вдивлявся в репортажі CNN , сподіваючись побачити у натовпі обличчя — одне-єдине з мільйона. «Як віртуозно я примудрився знову пропустити все найцікавіше!». Коли у 1989 він дивився, як падала Берлінська стіна, йому було до сліз образливо, що він надто пізно народився, що він не встиг це прожити. 15 років по тому він знову, як останній мудак, сидить перед телевізором, і його знову немає там . Це було настільки іронічно, що Елайджа навіть не зміг впасти у розпач. Якщо його життя має якийсь візерунок, то той, хто його створив, має добре почуття гумору.

Він знайшов на супутнику революційний український 5 канал. Через різницю в часі його день і ніч переплуталися: ночами він вдивлявся у зворушливі, нашвидкуруч зроблені кліпи-нарізки з кадрами київського Майдану, на пісні, які він слухав ще у Львові, і на Її пісні зокрема. Як, як їм вдалося, курва, у кілька хвилин спресувати всі їхні найсміливіші, навіть не оформлені у мрії бажання, та ні — як їм вдалося це зробити, хто ці люди, вони ж на них навіть ніколи не сподівалися! Як їм вдалося потрапити у ритм цих пісень, яких вони, може, навіть і не слухали у цих своїх райцентрах?! І що вона відчуває там тепер, коли її музика стала реальністю?

Його друг з Українського Села Лука, який таки поїхав тоді до Києва, був сповнений ейфорії: «Це як Вудсток, man! ». Із плутаних розповідей Луки Елайджа лише міг припускати, що люди, яких він кілька років тому залишив у стані апатії та озлобленості, ці чоловіки і жінки, яким катастрофічно бракувало чітких обрисів, краси у тих лініях, яка відділяє їхні тіла від навколишнього простору, огорнені невизначеністю — віку, уподобань, бажань, мрій — раптом перетворилися на найбільшу в світі хіпівську комуну. Звичайно, частину цього враження можна було списати на загалом туристичну візію Луки, все ж таки це була перша його поїздка після традиційної виправи до родичів у Галичину ще в студентські роки ( RidnaMandrivka/StezhkyKultury ). З іншого боку, Фея, віддихавшись від кількох тижнів чергування в Українському Домі в центрі Києва — мейли від неї були короткі, як телеграми з фронту, в одне-два речення: «Стою тут, чай розливаю», «У нас тут трохи стрьомно: кажуть, спецназ під Києвом» або «Я з вашими журналістами в «Барабані», — врешті відписалася навдивовижу оптимістичними враженнями:

«Повіриш, Іллюша, навіть я, стара блядь, думаю, що це було диво. Нам неймовірно пощастило. Навіть не знаю, чим ми це заслужили».

Вдома Лука намагався навернути його на шлях істини: якось навіть потарабанив Елайджу на якийсь прощальний бенкет української делегації. Делегація складалася переважно з чарівного жіноцтва , про що Лука точно знав із повідомлень intelligence service Українського Села. Він уже й не пам’ятав, як опинився на імпровізованій after-party у готельному номері: як відомо, українці люблять бухати у готельних номерах, у них майже завжди із собою стратегічний запас алкоголю. Елайджа любив цю їхню партизанську звичку, їхній алкоголь і їхніх жінок. Його обраниця сиділа на підлозі, і їй вистачило одного тільки погляду, аби Елайджа пропав, провалився, згинув. Він на той час був уже добряче вгашений, а тепер от ще догнався. Дівчина з України час від часу вставала за льодом, кожного разу так досконало, ніби рослина виростала з підлоги. Потім сталося диво: вони разом пішли в 7Eleven за цигарками, якусь годину перед тим минула страшна злива, але спека не відступала, нічне місто парувало, і вони танцювали просто посеред вулиці. Елайджа тримає у руках цю теплу заморську рослину, вона вислизає з його рук, він просить запальничку у п’яного перехожого, чорношкірого старого, перекидається з ним кількома словами.

Цей його вибір був, здається, цілком умотивованим: мов собака на митниці, його нюх був натренований на певний тип жінок, мов гурман, призвичаєний до тонких смаків та ароматів, призвичаївся до певного типу людей — Елайджа занюшив її ґеніальність, ще навіть і не вивершену й нею самою не пізнану. За шість годин їй треба їхати в аеропорт. Він добряче напідпитку, говорить закохані дурниці, каже: «ти розумієш, що більше цього може не повторитися? Ти можеш більше ніколи не повернутися в це місто. Ти можеш більше ніколи не повернутися в цю країну». Вона зникає, а він навіть не знає, як її прізвище, вони не обмінялися жодними контактами, правда, останнє Елайджа розуміє вже згодом, коли Лука приводить його до тями. Скільки він так простояв, задерши хмільну голову на готельні вікна — п’яний і приголомшений?