Оксана Форостина - DUTY FREE

Уранці (першого січня? другого? третього?) Елайджа повертався додому пішки. Холод, неприбраний сніг, сонце на камінні, нечисленні перехожі, сонні і п’яні, — все було обіцянкою. Вдома він заліз під душ, і йому перехотілося спати: було близько восьмої ранку, й він почав читати подарований на якійсь забаві (дарунок супроводжувався міцними чоловічими обіймами) старий номер колись діаспорного, а тепер, разом із екзильними символами влади переданого Краю , журналу «Сучасність», із здивуванням ловлячи себе на тому, що тепер не мусить продиратися крізь незрозумілі слова й звороти: мова ніби на фізіологічному рівні впустила його всередину. Ця радість протримала його ще з півгодини, і десь посередині речення: «я прочув чи що, якісь великі зміни…», — він заснув.

На третій чи четвертий день січня вони пішли на концерт Ванди, точніше, її групи, й Елайджа знову сидів на підлозі, в оточенні студентів та студенток, на чиїхось куртках і рюкзаках, було дуже тісно, куртки і рюкзаки, і тіла змішувалися в одну купу, здавалося, він усіх довкола вже давно знає й усі вони його, Елайджу, люблять.

Ну і, звичайно, музика, яка виявилася для Елайджи потрясінням. У ній було все, що переповнювало Елайджу останні кілька місяців: вуличний ритм, несподівані масиви повітря, внутрішні відлуння, дуже добра поезія (Фея накрикувала йому у вухо імена авторів, жодне з яких він тоді не запам’ятав) і — окремим рядком — хриплуватий голос Ванди. На сцені Ванда мала цілком інше обличчя: зосереджене, навіть дещо напружене. Між піснями вона обмінювалася з музикантами жартами, які Елайджа не зовсім розумів, але які, судячи з усього, подобалися присутнім. Ще ніколи Елайджі так щемко не хотілося стати тут своїм.

У касі вокзалу міста Тернопіль сонна тітка продала Елайджі плацкартний квиток на московський потяг. У Львові він мав бути близько четвертої. Залишалося перебути тут кілька годин.

Елайджа покружляв першим поверхом, купив кави в автоматі, піднявся на другий, застав там сплячу циганську родину, повернувся вниз, вийшов на свіже повітря, де довколишню темряву час від часу розривали товарняки. Кілька малоприємних типів пасли його очима, і Елайджа пригадав старі навички, призабуті за майже десяток років на Заході — оцінювати ступінь небезпеки. У цьому випадку він не бачив нічого кримінального: радше він просто дратував їх своєю надто свіжою пикою, білим трикутником футболки під сорочкою (знайома йому якось пояснювала, що вираховує іноземців за оцими білосніжними футболками під акуратними сорочками в смужку та світлими штанами).

За останні кілька років у нього було не так багато безсонних ночей. Переважно його доба видовжувалася під час подорожей, але вдома він жив розміреним ритмом, потребуючи чимраз більше годин для сну. Він із жалем згадував часи, коли міг спати дуже мало або не лягати зовсім, коли не бачив снів, а також поодинокі випадки трансатлантичних перельотів, коли його день видовжувався за рахунок різниці в часі. Парадоксальним чином такі випадки — штучно розтягнена доба — прискорювали перебіг подій загалом, хоча Елайджа припускав, що причина — у збігові з часом подорожі, тобто у природному прискоренні й стисненні. Бо, наприклад, коли доводилося не спати через роботу, зосереджені години за комп’ютером жодним чином нічого не прискорювали, навпаки, після таких марафонів Елайджа почувався, ніби водолаз на морському дні.

Якщо вже він отримав у подарунок це кількагодинне абсурдне провалля у часі, то треба його розсмакувати як слід: сморід у прикро освітленій почекальні вокзалу, сирість березневої ночі, умиротвореність сонних собак та людей. Його перша за багато років незапланована подія, прочинені двері, несподівано широкий простір довкола. Все це має бути добрим знаком, надзвичайно добрим.

Йому так сподобалася ця думка, що з нею він і провів решту ночі — і в плацкартному вагоні московського потяга, дорогою до Львова, час від часу прокидаючись від яскравого світла станційних ліхтарів, коли потяг гальмував, пропускаючи довгі, вічні товарні вагони, і, все ще сонний, їдучи в таксі сірим і сирим у передсвітанковому присмерку Львовом, і ловлячи на собі погляди розуміння у лобі готелю, і глипаючи на все ще нічні вогні міської панорами у вікні, коли збирав речі й знову вирушав на вокзал.

На початку зими 1997 року листи додому Елайджа писав у текстовому редакторі, а потім копіював у поштову програму.