Мирослав Дочинець: Криничар

Якщо, звісно, йому була потрібна ця перемога. В чому я маю сумнів.

Так я міркую нині. Та з ким про це поговориш у чотири ока, душа в душу? Якби поряд був Гречин. Я навіть здогадуюся, що б він міг сказати ‒ чоловік, що називав себе буквою Епсилон.

Меч належить одній людині й убиває одну людину. Чаша належить одній людині, але з неї можуть напитися декілька людей. Монета теж належить одній людині, але в дбайливій руці послужить багатьом, помножить мечі й чаші, та й сама помножиться.

Якщо ти вродився з насінини войовничості, то можеш у лінощах скніти весь вік, можеш спати собі, але бряжчання зброї вмить пробудить тебе. І ти піднімешся, як стій, оголяючи нерви свого духу і свій меч. І в бою ти відновишся, а меч твій нагостриться. Навіть якщо він дерев'яний. Бо справа не в матеріалі, з якого він роблений. Справа в матеріалі, з якого правлений ти ‒ воїн. Перст війни на тобі.

Якщо ж на твоїй руці золота печать, то може долоня бути твердою від мозолів, як кінське сідло, можеш ти бути зноском приміського вертепу, байстрюком з попелу й тирси, ‒ твоє серце втішатимуть не шабельні згуки, не нути гусель, не бемкання дзвонів, а тихий, таємничий подзвін крейцерів у прохолодній скрині. Бо в тій скрині приховані і війни, і музика, і храмини. Весь білий світ уміщається в цьому темному нутрі.

До чого я хилю? Ота пригода під Білгородом мимоволі застряла в моїй голові, як застряють цінні окрушини на решеті золотаря. Весь час я добуваю їх звідти, обмацую, зважую, а далі відливаю в якесь пожитне діло. Так я вдома скликав ліпших мурників і пічників і розповів їм про свій задум. Лише в двох засвітилися очі, але й цього достатньо. Я звик до людського маловірства. Вони вимурували казан за моїм начерком, а середину обкували залізом. Тоді взялися за стіни. Чим довша люлька, тим ліпша тяга, міркував я. Стіни, з покою до покою, порожнили борознами, щоб дим міг вільно собі снувати аж до комина, до якого вже доходив ледь теплим, устигши віддати тепло кам'яниці. Ще більше чудувалася челядь, коли ми затопили оту піч. Я велів підмести двір і дровітню, обрізати дерева, а з хлівів нести потеруху. Усе це засипали в залізний бубен і запалили. Під вечір хижа нагрілася рівним благим теплом. А в піч до ранку й заглядати нічого, воно собі тліло й тліло ‒ сміття. Я й сусідам сказав: тепер своє сміття несіть сюди. Усе, що горить і не горить, те, що дотепер у Латорицю скидали.

Направду мій осідок обігрівався сміттям і навіть помиями, усім, що прибирали з берега ріки від млина до Черленої корчми. Бувало, тиждень піч не розпалювали, а від казана з непотребом цідилося літепло, якого було доста для хатнього затишку. Жона в лежниці тулилася до теплої стіни більше, ніж до мене. Я ж люблю холод, свіжість. Що ще чекати від того, хто зріс на семи вітрах.

Тоді я увільнив служника, що стояв при грубах, і відрядив його опоряджати церковне дворище. А дрова, заготовлені на зиму, відвіз до школи.

Прихитрившись, я пустив змійкою цівки і в городець, під грядки. А згори накрив їх стрішками з вистрижених кролячих шкур, аби сонце пробивалося. Надворі сніжило, а в моїй теплиці яскріла зеленина і земля смачно парувала. На великоднє розговіння я поклав на архієрейський стіл кошарик зеленої цибулі, салати, кропу й повне сито огірочків-мізинців. Було з чого дивуватися на гостині.

Вуличних поголосів теж вистачало. Приносила їх з торжища кухарка. «Пан Кутьо візьме хосен навіть із собачого лайна!» «Золотар є золотар, циганам тепер у місті немає що робити. Все він підбирає». «Переповіш, Гафіє, ґазді най прийде і мій буцар почистити».

Я знаю, це не злоба їхніми язиками обертає, то плеще з них голоштанна веселість. Ачей не забули вошиві мудраки, з чого я вчив їх хижі ліпити, коли сім літ тому Латориця в перші зазимки понесла цілу вулицю. Ледве худобу відтягли. І стали чорним згарищем на білім снігу, з дітьми на руках і з упованням в очах. От і маєте те, що накликали! Доки вам, маловіри, можна заказувати не довбати камінь з дамби, не копати піщані ями в берегах, не рубати хащу над потічками?!

Доки ліпити будете халупи з глини на глині?! Та ще й на самих закрайках, аби нужників не треба робити, аби сикати прямо в воду, аби не копати колодязів, а просто з берега черпати ‒ і худобі на пійло, і собі на юшку. Нерозумне, недбайливе плем'я! Не порадившись із головою, руками все хапають…

Постояли, постогнали та й вирядили до мене влесливого Йошку.

«Господь покарав нас, солодкий паночку».

«Виджу, ‒ сказав я, ‒ але ж я не піп. Ви до церкви йдіть».