Мирослав Дочинець - Криничар

«Побрехи, ‒ всміхнувся монах. ‒ Люди, що заселяли місцини, зазвичай давали їм назвиська від доброго слова, аби привернути сюди добро, аби легше тут жилося. Слова «мука» в давніх млинарів не було, а було «брашно». Замкова гора теж не насипалася. В сиві часи, коли земля ще була молодою, вона спухла, як чиряк, та й лишилася. Так тоді здвигалися гори і влягалися корита для озер та морів. А далі прийшли сюди люди, втікаючи від студені, стали приручати диких вепрів і корів. Ріка тоді текла під Ловачкою, де зараз путь на Ужгород. Вона широко розпливалася рукавами й старицями, наповняла ямиці боліт. Люди жили під горбами, аби вберегтися від повеней, а сюди, де нині город, ходили хіба косити на човнах. Бо трави, на воді й перегної, виганяли тут під шию. І от котрийсь завзятець спустився з крем'яної гори і перебрався на привільний випас. Поклав колибу, далі зшив із очерету хижку, на зиму обмастив глиною. Для худоби ‒ таке ж стійло. І зажив собі ситно, сушив болото, мав торфину на паливо й під городину. А головне ‒ череду, що на добрій паші добре плодилася. Водні плеса далеко розносили звідси мукання худоби. Так і прилипло до чоловіка ‒ Мукач. На довколишніх груниках говорили: «Повеземо до Мукача садовину й вино, виміняємо на сир». А поле його назвали ‒ Мукачево… Коли прийшли на ці терени мадяри, то застали тут тихих робітніх людей, що годували себе земельною працею. Не так, як вони, кочові племена. Наші слова вони припасовували до своїх. Назву поселення, що одразу їм припало до душі, промовляли як Мункач, від слова «мунко» ‒ робота. З тих часів і казка до нас дійшла про Івана, коров'ячого сина. Може, це й був той Мукач, від якого наш город почався…»

Того вечора, пам'ятається, теж ішли цугом з річкового водопою корови, неспішно і чинно, як перші господині цього заманливого берега. На тлі кущового цвіту видавалося, що на рогах вони несуть священні вінки.

А засинаючи, пригадав я знову стареньку при церковній решітці. Переже не видів її в Мукачеві, і після тієї стрічі теж. Та як вона файно сказала про гроші. Хоча що вона може знати про них? Чи я, чи хто інший? То вони, гроші, знають про нас усе.

Базарувати я любив. Грошей мені не доручали, я більше пантрував, аби потяжливий люд не хапав крам. Та й на це мав полегшу ‒ пса Цімбора, що волочився тінню за мною. Коли ставалася оказія, пес гарчав так, що цоркотіли горшки на возі. Він злодіїв чув на дух. Бо в злодіїв свій запах, запах закляклого в крові ляку. До грошей мене Галаси не допускали, зате покладали на мене рахунок, аби не замилитися. Вони рахували на перстах, я в голові. А до голови більше поваги, ніж до рук. Це потвердив і Мордко, якого я неспогадано стрів тоді на торговиці.

Спочатку вчувся запах цибулі і цвілого сукна (на той час я ще не знав, що так пахнуть жужми грошей), а вже тоді нависла наді мною знайома гандрабата постава. Я був не той, що раніше, а він такий самий. Руки, як звично, на гузичнику, губи мокро блищать, очі сміються гармошками зморщок. Скільки в них хитрої радості, скільки молодечого подивування!

«Ти чи не ти, милий челяднику? Що продаєш?»

«Горшки».

«Добрий зиск?»

«Товар хазяйський. Я помагаю ліпити, а тут приглядаю за торгом».

«Овва, не знаю, чи сміятися, чи плакати, ‒ Мордко закотив д'горі совині очі. ‒ Були часи, ти готові гроші ліпив, а тепер ліпиш горшки для когось, продаєш'їх комусь і нічого за це не маєш… Знаєш, як це називається: робити на «фуч». Гой-гой, орел ловить мух. Та й не мух, а порожній воздух, ‒ його ущиплива перемова кипіла як вода в квасному кадобі. ‒ Від кого, а від тебе я цього не чекав. Не таким бачився мені твій уділ», ‒ жидові очі пригасли, нижня губа гидливо одвисла. Мені стало шкода і його і себе.

«А що робити?» ‒ кинув я перше звичне, що кажуть, коли не знають, що казати.

«Що робити! ‒ вискнув Мордко з притиском. ‒ Робити на себе. Лише тоді чоловік має волю і спокій, що є найдорожчим у цім світі. Сам собі пан».

«Та що я знаю робити?!» ‒ губився я.

«Це я маю питати, а ти ‒ держи одвіт».

«Вмію барви мішати й крити ними дошки й полотно під образи», ‒ хвалькувато відтяв я.

«Частуй голий босого! ‒ пирснув злим смішком жид. ‒ Другими словами: вмієш слугувати голодному маляру».

«Можу вугля з дерева палити…»

«…і спалити собі білі печінки й здохнути молодим від сухот», ‒ насмішкувато подовжував він мою бесіду.

«Ще годен споро землю копати…»

«Це й гробарі годні. Чоловік ще дихає, а в них уже яма готова».

Я затявся казати щось більше. Бо й не знав що.