Мирослав Дочинець - Криничар

На кожну пару паль ляжуть дубові коромисла. їх зітнуть за падолистом під Німецькою Кучавою і кожне звезуть сюди трьома ваговими возами. Сім таких дубових попереків держатимуть на собі широчезне мостовище. Так людський хребет держить ребра. На ті поперечини моститимуть устил із лерхи ‒ пахучого золотавого дерева, гейби просякнутого медом. Затужавіла в ньому смола бурштин нагадує. А вода зісковзує з нього, як із гусячого пера. Лерху звезуть Білою Тисою гуцули, заповзятливі люди з довгими носами і топірцями замість ножів. Тими замашними бартками вони й ціфруватимуть поручні з шестирічного горіха. Аби потім рука ковзала по них, як по воску. На гранені стоячки під поручні піде тяжкий бук. В Анатолії я видів, як з нього робили грудини для кораблів, щоб ті довше плавали.

Замовляю вже я і дуги, що сімома райдугами зв'яжуть міст із небом. У поріздвяні морози вийдемо під саму полонину, в Лопухово, ‒ вибирати сосни. Вони мають дзвеніти, як дримба в зубах одданиці. Вони вузлуватими лапами загрібають під себе каміння і тихо риплять на вітрі свої журні самотинні співанки. Наче аж чуєш протяжний голос умореної верховинки.

То дзвенять у стовбурах соки, запечені блискавицями, котрі вони притягують за коротке літування. Вітри хилитають ними на всібоки, й тому мають вони податливий і гнучкий стан. І подадуться в мостові дуги так, ніби над рікою скинуто чотирнадцять рожанців-луків, аби пустити з них у небо срібні струмені-стріли.

Мені вже вчувається над Диким Бродом легкий лісовий запах, що точиться з-під стусел і від шовкового кипіння стружки під ногами.

«А страж? Із чого, пане, будемо різьбити стража?» ‒ закрадливо мурмотів тересвянець. І витяг із шкіряного кисета вервицю, на якій кожне дерев'яне зернятко інше. Став побожно перебирати їх: платан, дичка, морена береза, джеряпин-ялівець, гістиня, чиї плоди печуть, як крумплини, заморське черлене дерево, цитринове, кедр ліванський…

«Доста, ‒ обірвав я те перебирання. г Що скажеш про останнє?»

«Що казати. Цар Соломон віддав вісім міст за ліванські кедри, з яких вибудували йому храм. Що тут можна ще додати?»

«І не треба, ‒ сказав я, ‒ на цьому й порішено: страж буде з кедра ліванського».

«Шаную ваш вибір, пане, ‒ пригнітився торговий чоловік, ‒ але прошу мати на оці, що цього дерева в мене лишилося невелике поліно. Хіба на яку різьблену паляницю сонця, чи орла-турула, чи ведмежу голову. Вони найчастіше правлять стражами на мостах».

«Голову, кажеш? Добре, най буде голова. Та не ведмежа», ‒ звершив я бесіду.

Коли прибутній пішов, Йванко нараз із своїм запитом: «Нащо мостові страж? Від кого його стражувати?»

«Такий, Іване, задавнений майстровий покон: усе, що зроблено людськими руками з душею, мусить мати свого стража на тривку й придатну службу ‒ і хижа, і віз, і криниця, і човен, і міст. За тим стражем і ймення їм лишається».

«То як назвемо наш міст?» ‒ заіскрилися очі в хлопчука.

«Як повіш ‒ так і буде».

Я дістав із-під стріхи веретину, обмацькану фарбами. Воно й не дивниця ‒ фарба в Жиги й за вухами. У завитку лежав його глиняний поробок ‒ голова пса з вискаленими іклами, гострими сторожкими вухами й добрими очима.

«Хе-хе, файний вовчак!» ‒ звеселів Іванко.

«Яку гадку збудив у тобі цей зліпок на перший взір?»

«Сміється… Але й чапнути може умлівока. Які зубиська!»

«Так і є, ніколи не знаєш, чи пес шкіриться з ласки, чи з настороги. Якраз це й підходить стражеві. Все недобре відпуджувати, а все добре ‒ радо стрічати. Най у кожного подорожнього дяка поліпшиться, коли завертатиме в наш город».

«Міст пса, що сміється», ‒ скоромовно випалив Іванко.

«От і ймення вродилося», ‒ дав я своє схвалення.

А моя пам'ять усе чіпляється за оте доброжитне літування коло Жиги, котрий навчив мене ще й рахунку. І пізнав я нутряну силу й сувору красу чисел, якими міряне все суще, що зі Слова починається, а на числі держиться. Навіть така хитромудра штука, як малярство.

Жига ніколи не доїдав до дна свою мису крупи ‒ лишав якусь дрібку птицям. Вони того чекали й брали корм із його колін. Я підмічав при цьому його очі, що гостро й волого блищали, як у птиць. Надто коли траплялася пташина з розцвіченими пірцятами. Йому все мало було фарб, висліпував їх у живого світу і жадібно спивав очима. Для нього це було ‒ як вода для трави, що від неї росте й темніє.