Юрій Сорока - Хотин

— Матко Боска! Що з вами? Адже минулого разу ваша рука була в порядку.

Сагайдачний поглянув на пов'язку.

— Це? Привітання від наших спільних друзів, — він коротко переповів Ходкевичу свої пригоди.

Той співчутливо похитав головою.

— Мені шкода! Дуже шкода! Адже ви могли загинути.

— Пусте. Тепер усе в минулому.

— Але я мов відчував! Через дві години після вашого від'їзду прибув полковник Дорошенко зі звісткою, що козаки стоять під Могилевом. Я послав за вами сотню драгунів, але ви мов крізь землю провалилися. Який нещасливий збіг обставин!

— На все воля Божа… Ну що ж, які ваші плани щодо ведення бойових дій?

Вони, пустивши коней кроком, з'їжджали до недалекої вже фортеці. За спиною у новому козацькому таборі кипіли земляні роботи. Ходкевич ураз змінив співчутливий тон на холодно-діловий.

— План дуже простий, але разом із тим дієвий. Ми повинні витримати облогу й не пустити турків далі, на Поділля. З такою різницею у кількості військ про наступ не може бути й мови.

— Я згоден із вами, ваша милосте, але, думаю, посадити військо тільки у глуху оборону не було б правильною тактикою. Ми повинні намагатися час від часу контратакувати.

Ходкевич хвилину помовчав. Йому не сподобалося те, що Сагайдачний із перших хвилин почав піддавати сумніву його погляд на речі.

— Пан Сагайдачний має знати, — запально сказав він, — керівництво кампанією доручено мені. Тож щоб і надалі не виникало непорозумінь, давайте начистоту: я не дозволю керувати військом усім, кому заманеться! Мої накази не обговорюються.

В очах Сагайдачного зблиснув лихий вогник.

— Ваші накази дійсні лише для ваших підлеглих. Козацькі полки вам не підпорядковуються. І я волів би, щоб наші спільні дії ґрунтувалися лише на обопільній користі. Ви мене розумієте?

— Я вас розумію, — пиха Ходкевича сховалася за посмішкою так само раптово, як і з'явилася. — Гадаю, ми домовилися. Погодьтеся, нерозумно було б починати суперечку перед лицем грізного ворога.

— Цілком із вами згоден. Тож хотілося б швидше обговорити з вами, як будемо діяти далі.

— Слово гонору, приємно говорити з розумною людиною. Що ж, шановний мій друже, маю честь запросити вас у комендантський палац, де й обговоримо всі нагальні проблеми. За келихом старого венгржина всі питання вирішаться самі собою.

— Дякую, пане Ходкевич. З великим задоволенням приєднався б до вас, але мушу залишатись у таборі.

— Пан гетьман може доручити все старшині. Повірте, я кличу вас не лише для бенкету.

Сагайдачний деякий час вагався.

— Гаразд. Кажучи чесно, я давно скучив за гучним бенкетом. Отже, треба дати собі відпочинок, поки дає можливість Осман… Зовсім скоро на бенкети не залишиться часу.

— О, це так! Хоча поле Марса — теж бенкет для лицаря… Ну все, все! Ні слова більше натщесерце. Продовжимо бесіду за трапезою.

Коні заглибились у замкову браму, і гетьмани в'їхали до фортеці. На містку проминули чотирьох гладко виголених ландскнехтів у латах і високих шоломах моріон-кабассет. Жовніри виструнчилися, стискаючи у руках ратища блискучих алебард. А кінські копита вже цокали бруківкою, і цей звук відбивався луною від мурів старовинної цитаделі. Сагайдачний мовчки поглядав навкруги й ніби новим поглядом бачив двір, що у ньому бував уже не раз, мов відчував, що вписує своє ім'я в історію Хотина поряд із Данилом Галицьким та Андрієм Борулею. Стрімкі колеса історії підхоплювали їх, таких далеких від нас захисників Хотина, щоби донести до нас їхні мужність, славу та військовий талант…

У козацькому таборі кипіла робота. На очах здивованих турків серед поля виростала могутня фортеця. Усе глибше й глибше вривались у землю запорожці. Шанці перерізали дністрові пагорби, поле бою готувалось у славнозвісний козацький спосіб, використовуючи всі переваги ландшафту, всі висоти й низини для своєї користі. За кілька годин міцні вози, скуті важкими ланцюгами, постали перед лінією оборони й були засипані землею. Перед обозом з'явився високий вал. Не гаючи часу, козаки виносили на нього гармати і боєприпаси. Невелика, проте ефективна козацька армата наїжилася блискучими стволами у бік ворожого табору. Тисячі спітнілих від роботи козаків працювали не покладаючи рук, тож не минуло й дня, як табір був добре укріплений. Полки завмерли, вглядаючись у далечінь: там, на обрії, з'явився ворожий обоз. Тисячі возів, гарб і вершників заповнили чимало миль простору…

Біля Микити, що лежав на валу, бухнувся на землю Кульбаба. Він дістав люльку і зачеркав кресалом. Незабаром тютюн зажеврів, і Андрій випустив хмарку сизого диму.