Юрій Сорока - Хотин

— Ну, цьому не бувати! — гаряче засперечався Максим. — Щоб реєстрові на січовиків руку підняли? Та не було такого і не буде!

— А я й не кажу, що воно так станеться. Зі своїм братом козаком домовимось. Та тільки Сагайдак на Річ Посполиту руки не підніме. Бородавка підняв би…

— Нема вже Бородавки. У тому й річ…

— Я все думаю… — Микита вибив попіл з люльки й наклав у неї ще тютюну. — А що, якби його не стратили? Сиділи б ми тут? Дзуськи! Зараз уже б турки з України вілайєти поробили, а Бородавка з ними б домовився на Польщу вдарити. Дуже він ляхів не любив. І вони це знали. Так що та Рада — їхніх рук справа… ну, може, не тільки їхніх, але приложили крулев'ята руку.

— То тільки гадки, — озвався сліпий Пузир. — Ой, дітки, дітки! Що то воно в Україні робиться, біда чорна! Хіба так колись було? Щоб з агарянами проти ляхів домовлятися? Помилуй Боже! Мирно жили, спільно бусурман били. І старшина козацька з польською шляхтою як рівний з рівним розмовляли. Ще за мого діда-прадіда так велось. І церква з костьолом одну справу робили: слово Христове людям несли, на святу війну з невірними собаками турецькими надихали. Що ж з нами сталося? Чому християни християн ріжуть, ще й магометан на допомогу кличуть?

— Тому, діду, — відповів Микита, — що зажерлися пани, зовсім совість утратили. Кажете, бусурмани? Ви ж були і в Кафі, і в Стамбулі. От скажіть, у Кафі бачили православні церкви? Бачили! І в Стамбулі вони є, і в Трапезунді.

— Що є, то є!

— А в нас в Україні жиди з церков православних шинки поробили, комори. А де ні, то так на замок зачинили. Ксьондзи православний люд у ридвани запрягають, наче коней. Унію собачу придумали, щоб нас чи так, чи інакше під Римського Папу підкорити. Брацлавщина, Поділля, Волинь — усі стогнуть. Православному похрестити дитину — жидові плати, у нього церква в оренді. Стати під вінець — жидові плати, йому пан лях і козаків, і посполитих з тельбухами продав. Померти православному в містечку — труну через ті ворота виносять, куди сміття, гній і непотріб різний возять. На Великдень пасочки не посвятять у церкві, якщо не в жида їх купував. Шляхтичі панам-отцям бороди разом з головами стинають. Таке ось діється… Одне слово, важко сказати, де більші бусурмани. Сагайдачному ось пообіцяли поновити в Україні православну ієрархію, а універсалів, кажуть, не дали. А ми… Ми стоїмо за віру й Україну, як батьки і діди наші стояли. Та тільки страшно, що не з тими стоїмо.

Усі притихли. Кожен почув у словах Микити відгомін того, що робилося в його душі. Замислилися запорожці. Побачили несправедливість, що нею, мов завісою, оповили їх ляхи. Дехто давно бачив через цю завісу, декому вона лише тепер здалася прозорою, але всі розуміли: Микита має рацію. Хоч яке велике Дике Поле, але й крізь нього до Січі долинав стогін знедоленого народу. Ризикуючи життям та волею, добігали до Базавлука змарнілі, обірвані селяни з надією отримати захист буйного низового товариства. Та, врешті, чи таке воно велике, Дике Поле? Може, й до Січі скоро вельможне католичне панство простягне свої лабети? Скільки може виставити кіш? Десять тисяч! Нехай ці десять тисяч славні воїни, але вони ніщо проти сотень тисяч поляків, татар, турків, пруссів і угорців, що їх магнати зможуть найняти за золото, зароблене потом і кров'ю українських селян.

Ба ні! Не хотілося вірити в таке. Січ стояла, стоїть і стоятиме, нехай би там що. І стоятиме не на захисті Потоцьких, Вишневеньких і Конєцпольських, а на погибель ворогам віри святої православної. І вдивлятимуться у степ до болю в очах запорізькі бекети й сторожа на могилах біля засмолених «фігур». У глибині душі козаки не сприймали того, що мовив новий курінний. Бо ще не настав цьому час тієї холодної осені 1621 року…

Четвертий день сидів у розкішно обставленому шатрі поблизу наметів Станіслава Любомирського знатний італійський купець Баптус Вінеллій. Ще двадцять шостого вересня прибув він до польського табору з листами великого візира Ділавер-паші і терпляче очікував аудієнції в королевича Владислава. Заможний італієць із розумінням сприйняв відмовки комісарів. О, він співчуває вельможному панству з приводу важкої втрати славного рейментаря королівського війська. Бажає якнайшвидшого одужання найсвітлішому князеві. Звичайно, він зачекає. Але минали дні. Не вщухав гуркіт гармат і ревіння снарядів, а про нього всі забули. Хіба так уявляв він, той, що був прийнятий імператором Блискучої Порти, свою місію у таборі Владислава? Це ж елементарна неповага до нього самого, країни, що її він представляв своєю особою, нарешті, до можливості припинити війну! Війну, яка завдала великих збитків як Речі Посполитій, так і Османській імперії.